У серці пожеж - Юлія Майр

 Меліса не могла відвести очей від його темної фігури, що невдовзі зникла вдалині. Вона вже зітхнула з полегшенням та збиралась іти, але Ізевель наполіг лишатися у схованці.

 За кілька хвилин вийшов огрядний чоловік. Він ліниво потягся, ніби розминався після довгого сидіння, а тоді рушив услід за Каделом.

 «Це, певно, той запальний, що говорив першим», - подумала Меліса і з цікавістю чекала на появу третього чоловіка. Очікування злилося в одну довгу вічність, пронизану вечірньою прохолодою і теплою присутністю Ізевеля.

 Високий дал неспішно вийшов з кам’янці та витягнув щось із кишені. Зблиснула іскра вогню на кінці цигарки, освітлюючи молоде обличчя чоловіка. Він мав м’яке темне волосся і виразний орлиний ніс. Сивий дим звивався й зникав у повітрі, лишаючи гіркий запах тютюну.

 Дал загасив цигарку й кинув її на груду сміття, що лежала перед спаленою кам’яницею. Він озирнувся, перші ніж піти, і Меліса ладна була заприсягнутися, що в очах чоловіка промайнув шпаркий біль.  

 «Власник друкарні. Бузсумнівно», - подумки відмітила вона, проводячи очима високу фігуру.

- Ходімо, - тихо мовив Ізевель, коли вони лишилися цілком самі серед мовчазного скверу.

 Меліса не озивалась. Усе почуте і побачене вирувало в її голові, мов кольорові уламки, що вперто не бажали скластися докупи. Чому спалили кам’яницю? Що такого мали там надрукувати? І що ці дали збираються робити?

 Маркус розповідав трохи про торгівлю. Клану, а точніше його володарю, належить прибуток з основних торгових шляхів, що простягаються і в горах, і в землях людей, а інколи й у повітрі, адже грифони цілком здатні переносити вантажі. Деякі лорди мали власні торгові шляхи і, попри податки, отримували чималий прибуток. Якщо володар клану відбере у них цю золоту жилу, шляхетні лорди втратять не лише гроші, а й вплив у раді. Не дивно, що їм це недовподоби.

- Як гадаєш, що вони робитимуть? – запитала Меліса, коли вийшла з майстерні Ніко, знову убрана в одяг служниці.

- Поняття не маю, - зітхнув Ізевель. – На сьогодні ми і так багато почули.

- Розкажеш про це Маркусу? – запитала дівчина, подумки молячись, щоб не довелося іще раз зустрічатися із цим далом. Здається, її надії відбилися на обличчі.

- Так, - відповів Ізевель, усміхнувшись. - Не бійся, крадійко, тобі не доведеться бачитися з ним.

- Чому ти називаєш мене крадійкою? – запитала Меліса без тіні обурення. – Я ж нічого не вкрала.

- Та невже? – дал схилив голову і лукаво прищурив очі. – Я бачив, як ти зірвала святкову стрічку у маєтку Кавері. У переддень свята Мелес, чи не так?

 Меліса відчула, що заливається червоною фарбою. Раптом вона згадала, як тоді у саду помітила чиюсь постать і чкурнула геть. Її таки побачили. І це був Ізевель.

- Це ж треба таке втнути! Я б до цього не додумався б, чесне слово.

 Його голос дзвенів гучно й весело на пустинних вулицях, залитих блискучо-жовтим світлом ліхтарів, що вказували їм шлях до маєтку Каделів.

- Не знаю, про що я тоді думала, - виправдалася Меліса, мимоволі стискаючи вкрадені стрічки у кишені. Це стало для неї заспокійливою звичкою.

- Насправді, нема тут нічого такого, - почав Ізевель. - Ці свята – повна маячня: священні стрічки, священні серветки. Нема нічого особливого в клапті тканини. Намудрують жерці у храмах якоїсь нісенітниці, щоб далам голови заморочити. Вірте в богів і вішайте стрічки! Тоді все буде добре. Аякже.

 Останні слова він вимовив з неприхованим презирством. Меліса від здивування ледь не перечепилась на рівному місці. Вона іще ніколи не чула, щоб хтось так зневажливо говорив про віру чи богів. Ізевель тим часом продовжував:

- Якщо відкрити історію людей і далів, то щось багато речей не сходяться. Візьми хоча б те, що дали зійшли з гір і одразу ж заговорили людською мовою, ніби вони знали про існування іншої раси і вже були наділені знаннями про всі традиції.

- Думаєш, це брехня? – запитала дівчина, наздоганяючи дала, чиї кроки стали довшими та швидшими. Ізевель подивився на неї як на малу дитину.

- Звичайно, - мовив він. – Увесь цей світ – суцільна брехня. Одні її створюють, інші – поклоняються.

- То ти не віриш у богів? Ані старих, ані нових? – знову озвалась Меліса.

- Я вірю лише у себе. І у те, що бачу, - кинув хлопець гордо піднісши підборіддя. – Тобі теж раджу бути уважнішою, Мелісо. Ти ще надто мало знаєш про цей світ.

 Меліса змовчала, попри уперте бажання заперечити ці слова. Вона достатньо побачила у свої сімнадцять років, куди більше, ніж дехто встиг би за ціле життя. Та наразі єдине, чого вона прагнула, це добре відпочити й виспатися, тож більше не займала Ізевеля.

 Вони дійшли мовчки до самої хвіртки. Обриси будинку розмивалися у темряві ночі. Такої пізньої пори не будеш стукати у вхідні двері, доведеться знову лізти через вікно.

  Меліса обійшла будинок, подумки молячись, щоб стіл був пустий і цього разу не довелося нічого перекидати. Вона вже ледь не на доторк відчувала своє тепле ліжко з м’якою ковдрою. Лишалося зовсім трохи.

 Та вікно у кухні сяяло м’яким світлом. Меліса підійшла ближче й мимоволі учепилась пальцями за раму.

 Вогонь тріщав у печі, розливаючи світло довкола. Не встигла дівчина здивуватися, як погляд ковзнув далі.

- Трясця його матері, - видихнула Меліса. Вона ніколи не вважала лайку хорошою звичкою, але не змогла стриматися, побачивши Зоряну, що пристрасно цілувалась із рудоволосим далом у зеленому камзолі. Це міг бути лише Артур Кадел.

 Досі заціплена Меліса відійшла від вікна. Сплетені постаті служниці та дала стояли перед очима.