У серці пожеж - Юлія Майр

***

- Ти знав, що Кадел злочинець? – запитала Меліса, як тільки вони з Ізевелем опинились на вулиці. Гаряче сонце смажило мов розжарена пательня, однак тут хоча б не було чутно бамкання годинників.

- Так, - відказав хлопець, примружившись. - Це було очевидно.

- Для мене ні.

 Меліса рушила вулицею вниз, не замислюючись куди іде. Почуте не вкладалося в голові. Звісно ж, Маркус казав, що хоче відібрати спадок роду Каделів, а для цього потрібно переконати володаря, що Алістер не гідний звання лорда та володіння маєтком. Проте до цього дня дівчина не задумувалась, що саме мав зробити її так званий батько аби його визнали негідним.

- Куди ти йдеш? – медовий голос наздогнав її разом із прохолодним вітерцем.

- Не знаю, - вона знизала плечима. – До шостої іще купа часу.

 Ізевель дістав із кишені металевий диск, у якому Меліса впізнала годинник.

- Іще п’ять годин, - мовив він зосереджено. – Навіть п’ять з половиною.

- Хороша річ, - мовила Меліса із ноткою заздрості. Служниця не могла дозволити собі годинника. У них навіть на кухні такого не було, хоча це значно спростило б життя.

- Хороша, це м’яко сказано. Скоріше, необхідна, - поправив її хлопець, а тоді скуйовдив світлі пасма і широко всміхнувся. – То куди підемо?

 Меліса щиро намагалась пригадати приємні затінені місцини Астуру, яких побачила немало, проте її думки розгубилися, коли погляд упав на смагляву шкіру, що проглядалась крізь розстібнуту сорочку.

- Якщо ти досі не маєш жодних варіантів, то чому б нам не пройтися до східних наділів. Це околиця міста і там живе багато людей.

 Меліса байдуже кивнула, пригадуючи щось подібне із розповідей Маркуса. Східні наділи іще часто називали зеленими, адже із каменю там була лише дорога вела до східної брами. Колись це було невеличке поселення людей, що притулилось до міцних мурів Астура, та років із десять тому володар клану вирішив приєднати клапоть землі до столиці. Людям це дало право безперешкодно заходити в місто і знаходити собі працю. Дали зі свого боку отримали робітників та податки, тож, зрештою, обидві сторони лишились задоволеними.

 Охайні дерев’яні хатини розкинулись довкола мов зграя застиглих птахів із солом’яними крилами. Меліса озирнулась на кам’яний мур із чорними прапорами, що гордо розвівалися над ним, а тоді повернулась до зелено-коричнивих барв, що так нагадували її рідний дім. Серце дівчини озвалося радісним трепетом, коли вона зійшла з брукованої дороги, і її ноги по кісточки втонули у шовковистій траві: дикій і свавільній.

- Подобається? – разом із словами дала, її щоки торкнувся лоскотливий подих вітру. Меліса не стримала усмішки. Цей доторк магії, приємний і водночас бентежний, уже входив у звичку.

 Бешкетний блиск промайнув у синіх очах Ізевеля.

- Ходімо, - мовив він і поволі рушив вздовж муру, ступаючи лише травою. Меліса пішла за ним, не відводячи погляду від дала. З моменту їх першої зустрічі її враження про хлопця сильно змінилося. Ізевель не був ані зверхнім, ані холодним, як решта далів. Його усмішка сяяла теплом, відображаючи світлу й щиру натуру. Але була в ньому якась манлива сила, що таїлась у прямій поставі, розвинених м’язах і крижаній впевненості, із якою Ізевель міг надягнути маску брехні.

- Про що думаєш? – запитав він, обернувшись.

 Меліса опустила очі, удаючи, що її дуже цікавить трава, а тоді раптом згадала про здогадку, яка засіла в її голові

- Нам допомагає хтось іще? – запитала вона й зустрілась із сяючим поглядом, в якому читалося замішання. – Я маю на увазі, що у нашому колі є третій спільник, чи не так? Хтось подбав про те, щоб Ерік не вийшов дивитися на феєрверки. А тепер у Маркуса з’явились відомості про таємничі справи Кадела. Це ж не випадково.

- Ніщо не стається випадково, - замислено протягнув Ізевель, і, не встигла Меліса поставити нові запитання, як він заговорив знову, без тіні веселощів. – Ти – кмітлива дівчина, навіть дуже. Але облиш цю справу. Повір, цього тобі краще не знати.

- Чому? – не вгавала дівчина. – Якщо я маю шпигувати за Каделом і ризикувати власним життям та безпекою, то чому ви від мене усе приховуєте?

 У її голосі бриніла неприхована образа. Ізевель помітив це, і його обличчя вмить проясніло.

- Ти ще дуже мало знаєш про цей світ, - мовив він м’яко, та цим лише сильніше розбурхав полум’яну злість у серці дівчини. – Прогуляймося краще на свіжому повітрі, поки маємо час. Ця груда каменів парує на сонці мов вугілля.

 Меліса мовчки рушила далі. Вона не стала сперечатися. Ізевель очевидно не збирався відповідати на її запитання, про Маркуса годі й думати. Та, якщо ці дали, вирішили, що зможуть тримати її в невіданні, хтозна з яких причин, то вони сильно помилилися.