У серці пожеж - Юлія Майр

***

 Сухий хмиз спалахнув, вибухуючи жалючими іскрами. Багаття витягнуло до неба свої червоні руки й коливалося, мов у танці.

- Ходімо, - гукнула білокоса Власта, хапаючи Мелісу за лікоть. Дівчина знехотя відвела погляд від вогнища й непевно відступила.

  У літні ночі, сповнені солодкої прохолоди, молодь збиралась у лісі щоб гуляти й шаленіти до рана. Парубки узяли сопілки й вигравали швидкі й веселі пісні, що змішувалися із плескотом річки й лагідним співом цвіркунів. Розпалені парочки кружляли галявиною у танці, обмінюючись промовистими поглядами й обіймами. Друзі збиралися тісними зграйками, що здалеку виднілась тільки мішанина розшитих сорочок і кольорових стрічок у довгих косах дівчат. Вони балакали про дурниці, яких на ранок навіть не згадали б. А ті, кому не терпілося взнати свою долю, підкидали камінці й уважно розглядали їх, шукаючи таємних знаків. Тіні вогню розмальовували їхні обличчя загадковими барвами.

- Інес це не сподобається. Давай повернемося додому, - благально мовила Меліса, бгаючи свою брунатну сукенку із зеленими квітами, що лишилась іще від матері. Тільки вона могла носити таке дивне поєднання кольорів.

- Ходімо, - вперто повторила подруга. У другій руці вона вже тримала кухоль п’янкого елю. – Ти геть не вмієш розважатися, Мелісо, - цокнула вона язиком й нетерпляче роззирнулася довкола.

 Забава тільки починалась.

 – Ти ж бачиш: усі тут, навіть моя Лана, - кивнула Власта на свою сестру, що стояла подалі від натовпу, переминаючись з ноги на ногу, та за мить до дівчини підскочив хлопець і вони закружляли у танці.

 «Навіть Лана танцює, - мовила подумки Меліса: - а вона ж червоніє ледь не від кожного погляду».

- Добре, - врешті зітхнула дівчина. – Але довго не будемо.

- Ну звісно ж, - заявила Власта, приховуючи лукаву усмішку. – Он-там наші стоять. Пішли до них.

 Нашими Власта називала парубків і дівчат, з якими Меліса до цього і словом не перекинулась, лише знала, що мешкають десь у сусідніх селах. Вона глибоко вдихнула, збираючи сили, щоб пережити цю зустріч. У душі розглялася тягуча пустка. Розмови з незнайомцями давалися їй важко.

 Доки усі теревенили, вона застигла поруч й дивилася, як веселяться інші. Ось гурт пліткарок, що обводили присутніх цікавими поглядами й, не криючись перешіптувались та хихотіли. Поруч промайнули закохані голубки. У дівчини на зап’ясті виднівся весільний браслет. Здавалося, вона навмисне засукала рукави, щоб усі його побачили. Ось і  хлопці з зеленого Гаю. Зайняли хороше місце, якраз біля бочки з пряним елем. Один з них видався на диво знайомим. Меліса примружилась й роздивилась сорочку з червоною облямівкою, яку Інес так довго вишивала. Та це ж Марко!

- Власто, поглянь! Це ж наш Марко, чи не так? – шарпнула подругу Меліса, вказуючи на високого хлопця зі світлими кучерями.

- Так, - протягнула Власта трохи незадоволена, що її перервали. – Запроси його танцювати.

- Ще чого, - буркнула Меліса.

- Яка в тебе боязлива подруга, - кинув Власті хтось із парубків, зробивши чималий ковток елю. – Нащо ти її привела? Тільки псує розваги.

 Його слова боляче вжалили дівчину мов кип’яток. Обурена й втомлена від пустих балачок, вона рвучко рушила до Марко. Серце гупало у грудях, заглушаючи спів сопілки.

- Привіт. Ти теж тут? – запитав він спантеличено.

- Потанцюєш зі мною, - видихнула дівчина без привітань. Погляд упав на хлопців поруч, не менш здивованих. Меліса відчула, що червоніє до кінчиків вух, та що сказане не вернеш.

- Потанцюю, - відказав Марко і м’яко посміхнувся, простягаючи теплу долоню.

 «Це лише спека», - подумки мовила Меліса, коли її тіло пронизала хвиля жару.

***

- Ходімо, поглянемо на ті феєрверки, - змовницьки прошепотіла Власта. Було у ній щось схоже з юною подругою Меліси, що лишилась в минулому житті. Кругленька служниця із посивілим волоссям вже нетерпляче визирала у вікно, звідки долинали приглушені голоси далів.

- Я також вийду, але ви на мене не чекайте. Я ще полум’я загашу, - вигадала на ходу Меліса й повернулася до печі, стискаючи тремтячі пальці. Власта, що тільки й чекала можливості чкурнути на двір, не помітила хвилювання в її голосі й радо покинула кухню.

 Дівчина дочекалась, коли стихнуть кроки служниці, а тоді чимдуж побігла до кабінету Кадела. Знайома сутінь коридорів видавалась особливо зловіщою. Портрети на стінах зливались в одне суворе лице, що зміряло Мелісу осудливим поглядом. Серце билось мов божевільне, віддаючи гулом у скронях. Здавалося, вона пробігла всю відстань на одному подиху й дозволила собі видихнути лише коли опинилась перед масивними дерев’яними дверима.

  «І де ж цей Ізевель?», - простогнала вона подумки й ледь не підскакувала на місці в нервовому очікуванні. Кожна мить перетворилась на нестерпну вічність.

 Відлуння швидких кроків рознеслося пустим коридором мов гуркіт грому. Серце дівчини завмерло в холодному страху. «Що як це не Ізевель?» - пронизала її тривожна думка.

 З –за рогу вигулькнула висока постать у блакитному камзолі, і Меліса гучно зітхнула, відчуваючи, як спав з душі тягар страху. На обличчі Ізевеля також промайнула тінь полегшення.

- Відмикай двері, - мовив він пошепки. – Хутчіше, маємо лише декілька хвилин.

 Меліса навіть не відчула болю, коли гострий кінчик ножа проколов шкіру. Масивні двері знехотя піддалися, впускаючи небажаних гостей у кабінет.

- Запалиш свічку, - скоріше ствердив, ніж запитав дал.

 Дівчина рушила в бік вікна й мимоволі здригнулась, коли дерев’яна підлога противно скрипнула під її кроками, розрізаючи густу тишу. У блідому сяйві місяця вона врешті змогла відшукати свічку на столі. Червона пелюстка полум’я жваво затанцювала на тоненькому ґноті, відкидаючи довгі багряні тіні на обшиті шовком стіни. Високий годинник незадоволено цокав у кутку.