У серці пожеж - Юлія Майр

 «Еге ж, відпочинемо. У мене найважче лише попереду», - зітхнула подумки Меліса, і гарний настрій звіявся мов зів’яле листя.

- Ти не бачила Зоряну? – поцікавилась вона, намагаючись відволіктися від тривожних думок.

 Власта на мить підвела очі й спантеличено кліпнула, мов би перебирала подумки всі свої спогади.

- Бачила, - врешті видала вона. - Вискочила вранці з дому, казала, що до аптекаря потрібно.

- Невже захворіла? – із ноткою бентеги запитала Меліса.

- Здається, ні. Виглядала здоровою, - відказала Власта непевно, а тоді зникла серед купи плетених кошиків.

 Сонце підіймалося високо в небі, гаряче повітря застигло в задусі густе мов желе. Ліниво сновигали мухи, приваблені ароматом їжі. Хоч як служниці їх відганяли, та вічні супутники спеки  пробиралися крізь найдрібніші шпарини і гучно дзижчали в повітрі. Так само гучно й невблаганно проносилась в голові Меліси одна й та сама думка: як украсти браслет Еріка.

 Сама затія була непогана. Молодший син Кадела плекав інтерес до плетених браслетів різного кольору. Меліса бачила подібні на руках юних далів, тож вирішила, що це така підліткова мода.

 Лишалося тільки потрапити до його спальні, розміщеної на другому поверсі господарського крила, тобто дівчина мала пройти непоміченою повз спальні усіх членів родини. Що ж, з кожним новим завданням ставало все складніше. Якщо так буде тривати і далі, то скоро доведеться шпигувати за володарем клану.

 Меліса пирхнула від цієї думки.

- Чого це ти? – глипнула здивовано Власта.

- Та нічого, - відказала дівчина й миттю зробила серйозне обличчя. Її становище було скоріше плачевним, ніж смішним.

- Можеш вже іти, я далі сама, - поблажливо мовила служниця й, побачивши незгоду Меліси, додала. – Відпочинь поки. За кілька годин знову почнеться біганина, то чай, то кава. Іди, дитино.

 Меліса мимоволі здригнулась від слова «дитина». Вона не вважала себе поважною жінкою у свої сімнадцять років. Смішно й казати таке. Проте й дитиною її давно не називали. В очах різко запекло.

- Іди уже, - повторила Власта, не відриваючи погляду від груди випрасованих серветок.

 За мить дівчина тихенько мов кішка підіймалась сходами господарського крила. Висічені з білого мармуру, вони виблискували у сонячному промінні, що лилося з високих вікон. Різьблені поручні граційно звивалися, ведучи на другий поверх, що навіть близько не був схожим на крило прислуги.  Меліса нерішуче ступила вперед, її туфлі ковзнули м’яким килимом лавандового кольору, що гарно допасувався до бежевих стін із витонченими ліплинами у вигляді дерев та квітів. Між широкими дерев’яними дверима, що вели до спалень височіли вишукані білі вази з живими квітами, що ширили солодкавий запах троянд та лілей. Невагомі фіранки м’яко погойдувались на легенькому вітерці.

 Тамуючи тремтіння дівчина підійшла до вікна. Зелене подвір’я перетворилось на кольоровий мурашник. Слуги бігали туди й сюди під чітким керівництвом Стелли. І Власта таки мала рацію, хлопці були гарні. Меліса тихо усміхнулась, роззираючись далі.

 Неподалік від Стелли застиг незворушний Етельстан, а коло нього маявся знуджений Ерік. Здавалося, старший брат не надто захоплений балачками молодшого. Ейнар сховався в тіні. Уперше в житті Меліса побачила на ньому білу сорочку. Хлопцю навіть пасувало, виглядав менш похмуро. Артур безцеремонно прихопив канапку з кошика, лишаючись бешкетно вродливим.

 Принишкла й схована за фіранкою, Меліса споглядала сімейну ідилію, що нагадувала барвисту картину життя. З кожним днем такого тихого підглядання за Каделами, їй все важче було проганяти бентежні думки і сотні риторичних «а що якби».

 З важким серцем вона рушила далі. Кімната Еріка як на зло була в самому кінці коридора. Меліса шугнула до вузьких дерев’яних дверей і ледь не простогнала з відчаю, побачивши видряпану пташку під ручкою, - закляття, що сповістить Еріка, коли хтось із рідних зайде до його кімнати. Та відступати було нікуди. Маленький складний ніж за звичкою лишився в її кишені. Дівчина витягнула й ледь чутно просичала, коли гострий кінчик уп’явся в делікатне зап’ястя. Двері відчинились з осудливим скрипом.

 Меліса увійшла до кімнати й мимоволі відчула, як її брови повзуть догори. Кімната Еріка була найхимернішим втіленням багатства й безладу. Оббиті шовком стіни вкривали численні аркуші зі строкатими малюнками. На широкому ліжку згромадилося кубло подушок й ковдр впереміш з одягом, а масивний письмовий стіл із лискучого темного дерева понуро сховався в кутку кімнати, вкритий списаними папірцями й плямами від фарби. На підлозі валялися поодинокі шкарпетки й понура пара брудних туфель. А велике вікно, певно, давно не відчинялось, тож кімната просякла затхлістю з помітною ноткою тютюну.

 За інших обставин Меліса воліла б роздивитися усе краще, та зараз її серце вистукувало шалений ритм, а очі ковзали розмаїттям кольорових речей, не здатні вихопити хоч щось. А вона ж мусила знайти браслет Еріка.

 Нарешті в око впав дерев’яний комод. Меліса розтерла спітнілі долоні й почала висовувати шухляди, захаращені різним мотлохом. Перебираючи пальцями папірці, хустки, олівці й силу-силенну інших речей, дівчина нарешті вихопила червоне плетиво зі срібним підвіском й, не вагаючись, вкинула його до кишені.

 Меліса й сама не збагнула, як знову опинилась посеред коридору, захряснувши за собою дерев’яні двері. Та на сходах її чекала нова халепа.

 Не встигла дівчина зробити й кроку, як перед нею виросла висока й до болю знайома постать.

- Що ти тут робиш? – запитав Алістер Кадел, в його голосі дзвеніла сталева строгість. Меліса закусила губу, тамуючи страх.

- Я шукаю господиню, - витиснула вона, пишаючись власною впевненістю. – Кошики готові, але є декілька речей, які треба узгодити.

- По-перше, Стелла на дворі, - протягнув він, наближаючись, і, не встигла Меліса пробелькотіти щось на кшталт «вибачте, я не знала», як чоловік продовжив. – І тобі не можна тут бути.