У серці пожеж - Юлія Майр

 Ніко підібгав губи, проте швидко сховав своє невдоволення, відкусивши імбирне печиво. Він вже зрозумів, що сперечатися марно.

- А якщо я не знайду браслет? – стривожено допитувалась Меліса.

- Ерік має повно браслетів, а якщо ні, візьмеш іншу річ, - сказав Ізевель із підозрілою певністю. Та не встигла дівчина запитати, звідки він дізнався такі подробиці, як Ніко все ж не стримався і випалив:

- Ви хоч приблизно уявляєте, що мусите знайти? А що як вас піймають? Навряд чи Каделу сподобається ваша геніальна затія.

 Ізевель лише зітхнув і мовчки відкинувся на спинку стільця, та майстер продовжував свердлити його очима, тож, зрештою, він відповів:

- Повторюся, - сказав він тихо, - у нас немає вибору.

 Цього разу в його голосі не було ані тіні веселощів.

 Ніко сердито зімкнув пальці, аж побіліли кісточки. Якусь мить він мовчки  свердлив поглядом стіну, стримуючи несказані слова.

- Їжте печиво, - зрештою витиснув він, ніби не знав, що іще додати.

- Нам пора іти, - відрізав Ізевель, похитавши головою.

 Меліса зиркнула на один з годинників і сумно зітхнула. Пів на другу, на сон лишалося кілька годин, та ще ж потрібно було дійти до маєтку.

- Завтра багато роботи, - виправдалась вона щоб не засмучувати Ніко. – Спробую хоч трохи поспати.

- Я проведу тебе, - зголосився дал, підводячись. Меліса не надто раділа його компанії, проте вирішила, що так буде безпечніше, тож видушила з себе тихе «Дякую» і вийшла на вулицю, проминувши ряд високих годинників із темного дерева. Ніч зустріла її сонною тишею і холодним подихом вітру, що остудив гарячі щоки.

- На дворі так добре, - мовив Ізевель й потягся, розминаючи спину.

 Меліса мовчки погодилась із ним і поволі рушила в бік маєтку. Хлопець тримався поруч та більше не озивався. Якийсь час вони йшли мовчки у густій тиші, що з кожним кроком ставала все більш гнітючою.

- Яка у тебе стихія? - врешті не витримала Меліса.

 Ізевель глипнув на неї здивованим поглядом, схиливши голову. Все ж таки, він був набагато вищим від неї.

- Повітря, - відказав він.

- То ти можеш викликати вітер? – не вгавала дівчина.

- Можу прикликати легенький вітерець, - почав хлопець. – А можу і з ніг збити чи навпаки зробити повітря таким густим, що воно обернеться на щит. Можу перекрити комусь повітря і задушити.

 Меліса мимоволі здригнулась, та дал, побачивши її реакцію, розсміявся.

- Не бійся, тебе душити не буду, - відказав він, а для певності приклав руку до серця й урочисто додав, - Обіцяю.

- Сподіваюся, - похмуро мовила Меліса, мимоволі відступивши на крок від мага.

- А ти що вмієш, вогняна дівчино? – запитав Ізевель й швидко скоротив відстань між ними.

 Меліса вирішила пропустити повз вуха його дотеп.

- Вмію прикликати вогонь. Можу щось підпалити або нагріти якусь річ. З людьми поки не ризикую, - повідала вона й раптом згадала, як обпекла Марко, втративши контроль над вогнем. Здавалося, це було в минулому житті.

- То це ти тоді підпалила сукню Елени? – здогадався дал. Меліса почервоніла, проте заперечувати було марно.

- Оце ти даєш! Наполохала весь дім, - мовив він із дзвінким захватом. – То виходить, що це я маю тебе боятися.

- Ще й як, - пирхнула Меліса, не стримавши усмішки.

 Астур спокійно спав, ніби велетенський мурашник, що застиг у кам’яних будівлях. Навіть ліхтарі примеркли, піддаючись тіням, що надійно ховали таємниці.

- Але навіщо ти це зробила? – обернувся дал, пронизуючи дівчину допитливим поглядом.

- Вони зневажали людей ніби якихось шкідливих щурів. Важко було стояти й мовчки це слухати, - зізналась Меліса, певна, що Ізевель її зрозуміє. Хлопець мовчки кивнув, тож вона наважилась спитати:

- Хто із твоїх батьків людської крові?

- Матір, - кинув він коротко із гірчинкою в голосі.

- Ти мало чим відрізняєшся від чистокровних далів. Пощастило, - випалила Меліса, не задумуючись. Вона б віддала усе за те, щоб народитися у краю далів, зростати там, маючи їхні очі, їхні сили і визнання замість того, щоб ховатися. 

- Пощастило? – скривився хлопець. – Так, мені дуже пощастило носити ім'я одного з найдавніших родів, не маючи ані копійки за душею, і харчуватися самими казками про велике кохання, за яке мій батько зрікся усього. Гадаєш, легко жити тут, серед далів, будучи одним із них лише наполовину?

 Під маскою веселого тону ховалася жалюча отрута. І, навіть не бачачи добре обличчя Ізевеля у темряві, Меліса розуміла, що заділа чутливу струну його серця, проте погодитись не змогла.

- Ти дал, навіть якщо наполовину, та тебе все одно вважають далом, - впевнено заявила вона. - І в маєтку Каделів ти сидів разом з гостями, а не обслуговував їх, слухаючи, як поливають брудом твій народ; народ, до якого ти теж наполовину належиш.

 Ізевель лиш заперечно похитав головою.

- Запрошення в гості – це ще дуже мало значить, Мелісо.

- Це куди більше, ніж бути прислугою чи бранкою, - наполягала дівчина, витягуючи шию, щоб дивитися в очі Ізевелю.

- Гаразд, - мовив він і спинився, повернувшись до неї. – Тобі важко, не сперечатимусь. Але ти не бачила цей світ. Ти не знаєш, що коїться поза кухнею в чистенькому маєтку пихатих лордів. Чи ти думаєш, що всі дали багаті й щасливі? Поцікався як живеться простому люду чи скільки стражів загинули, борючись з нечистю, доки лорди пили за їхні перемоги.

 Меліса насупила брови й вже збиралась заперечити, проте не знайшла що сказати. Ізевель мав рацію: вона не знала, що коїться в гірському краї і як кому ведеться.

- Ходімо, крадійко. Уже видно твій маєток, - кинув дал, рушивши уперед. І Меліса була ладна заприсягтися, що на його обличчі розквітла лукава усмішка.

- Я не крадійка, - обурилась вона.

- Аякже, - пирхнув хлопець, – До речі, ти дуже мила, коли злишся.

- Щоки Меліси спалахнули від хвилі гніву і збентеження.