У серці пожеж - Юлія Майр

 Очі дала спалахнули загрозливим блиском. Меліса опустила погляд, але не зі страху. Вона боялась, що запальний вогонь у крові, змусить скинути маску. Боги милосердні, це ж її батько! Через його пустоголовість Меліса тепер мусить шпигувати й красти, виживаючи у чужому світі.   

- Ледве вас наздогнав, лорде Кадел, - пролунав рятівний голос позаду. Навіть не приглядаючись, дівчина впізнала Ізевеля. – Минулого разу ви обіцяли мені показати маєток. Я з нетерпінням чекав цієї зустрічі.

- Що ж, лорди мусять виконувати свої обіцянки, - мовив Алістер, а тоді знову обернувся до Меліси, спопеляючи її поглядом. – Ніколи  не заходь сюди. Це зрозуміло?

- Так, дале, - покірно кивнула вона й відважилась підвести погляд, лише коли двоє чоловіків проминули її.

 Ізевель розслаблено крокував за господарем дому, а, коли той не бачив, обернувся до Меліси й пустотливо підморгнув дівчині. І та ледь не зомліла від полегшення, відчуваючи, що цього разу уникнула покарання.

 Вертатися на кухню було зарано, а нидіти у стінах маєтку видавалося нестерпним, тож Меліса вибігла на вулицю, проминувши хаос, що панував у саду Каделів.

 Залитий сонцем Астур убрався в кольорові прапорці, що вигравали мов квіти на тлі чорних кам’яниць. А над вікнами розвернулися справжні стяги: червоні, чорні, жовті – усі із зображенням крилатого змія. «Певно, це Дальборг», - подумки відмитила Меліса, проминаючи гурт випивших чоловіків.

- Ходи сюди, красуне, - гукнув один із них, та дівчина навіть не озирнулась й пришвидшила крок.

 Різкі крики грифонів зливалися із гамором розмов та веселими піснями, що линули з кожного закутка. Увесь цей радісний хаос нагадував зимові ярмарки, що тривали під час збору данини. Не вистачало лише снігу й кольорових прилавків. Ну, і звісно ж, Марко. Він ніколи не пропускав свята.

- Гей ти, підійди-но сюди, - гаркнув хтось неподалік, перериваючи щемливі спогади. Меліса розгублено роззирнулась, не певна, що звертаються до неї. Врешті вона побачила високого дала, що сидів на сходах кам’яниці, закутаний у заношений сірий плащ. Масне волосся темними пасмами прилягало до смаглявого обличчя, що виражало явне невдоволення.

- Так, ти, - роздратовано махнув він рукою. – Іди сюди.

 Дівчина повільно наблизилась до чоловіка, але трималась осторонь. Невідомо, чого бажав цей дал.

- Скажи-но, де це? – сказав він захриплим голосом й простягнув зіжмаканий листок.

 Мелісі відлягло від серця. Непривітний чоловік всього лише шукав адресу будинку.

- Вулиця Надмостна, - прочитала вона й легко пояснила, куди іти. Дал уважно слухав її, а тоді буркнув щось на кшталт «дякую» й забрав листок.

 Меліса вже збиралась іти, як погляд упав на потворний чорний шрам, що звивався на жилавій руці чоловіка від зап’ястка до ліктя.  

- Чого витріщаєшся? – спалахнув він. - Чи думаєш, нечисть нас на чай запрошує? Ось такі сліди лишають їхні кігті.

 Він витягнув скалічену руку, мовби хотів, щоб потворна рана закарбувалась в пам’яті дівчини, і, грубо сплюнувши на землю, рушив далі.

 Меліса застигла, не чуючи сміху й пісень. Бридкий холод розлився її тілом, проникаючи в кожну клітину. У пам’яті зринули слова Ізевеля: «Ти не бачила цей світ. Ти не знаєш, що коїться поза кухнею в чистенькому маєтку пихатих лордів. Чи ти думаєш, що всі дали багаті й щасливі? Поцікався як живеться простому люду чи скільки стражів загинули, борючись з нечистю, доки лорди пили за їхні перемоги».

 Зітхнувши, Меліса поволі рушила до маєтку. Яскраві прапори майоріли над головою, нагадуючи про святкування, в якому вона не візьме участі. Вузенька стежка, вимощена дрібним гравієм, привела її на поріг будинку. Дівчина дозволила собі озирнутися й кілька митей спостерігати за синами Кадела, що зібралися разом над великим багряним стягом й сперечалися, де його прилаштувати.

 Її погляд раптом зустрівся з пронизливими очима Ейнара, в яких застигло німе запитання. «Чого тобі?», - певно, мовив він подумки, і, щоб не гнівити долю зайвий раз, Меліса шугнула досередини.

 «Вони чужі, - нагадала собі подумки й стиснула кулаки, аж побіліли кісточки. Зародки марних надій впивалися в серце отруйними шипами.

- Вони чужі, - прошепотіла дівчина у задушливій тиші коридору. – Вони мені не брати. Це не моя сім’я.

 Останні слова розбились гострими уламками, викликаючи сльози з очей.

 «Чужі, чужі, чужі», - проносилось в голові завчене закляття, мов цокіт годинника. Меліса безсило притулилась потилицею до стіни й почала рахувати.

- Один.

 Заплющила очі, дозволяючи мороку й жалю узяти верх. Кадели ніколи не приймуть її в родину. Вона для них служниця, а не рівня.

- Два.

 Сльози потекли гарячими солоними струмками. Вона б віддала усе за те, щоб сперечатися з братами за той клятий стяг. Хай як палко ненавиділа далів, та відчайдушно прагнула бути однією з них.

- Три.

 З горла вирвався глухий схлип. Цього ніколи не станеться. І досить марити дурними мріями.

 Меліса рвучко витерла сльози й рушила до кухні. Вона все ще могла виправити своє становище. І для цього потрібно було дістати таємні документи Кадела, які могли б похитнути його репутацію. Всього лише один крок у прірву.