У серці пожеж - Юлія Майр

 Дал підійшов ближче. Зблиснули сині очі, що лишалися яскравими навіть у пітьмі.

- Привіт, - озвався він м’яким голосом.

- Привіт, - невпевнено повторила Меліса, не вигадавши нічого кращого.

 На обличчі дала розквітла усмішка, осяйна мов золотистий ліхтарик.

- Я тоді не встиг представитися, - мовив він і простягнув руку. - Ізевель.

- Меліса, - пробелькотіла дівчина, злегка потиснувши теплу долоню.

- Твоє ім’я я вже знаю, - мовив дал, схиливши голову. Легенький подих вітерцю скуйовдив його світлі пасма і доніс до Меліси свіжий деревний  аромат парфуму. – Ходімо.

 Дівчина мовчки кивнула й рушила вслід за упевненими кроками нового знайомого.

 Тихенько скрипнули вхідні двері, впускаючи їх до майстерні, що тонула у запаху свіжого дерева й лаку. Велетенська родина годинників цокала на всі лади, мов птахи у дивному лісі механізмів та коліщаток.

- Ви саме вчасно, - вигулькнув з комірчини Ніко, тримаючи в одній руці киплячий чайник, а в іншій три кольорових кружки, трохи вицвілих і місцями надщерблених, проте хлопець на це не зважав, зрештою, як і його гості.

- Ми ненадовго. Лише обговоримо справи і мусимо повертатися, - із ноткою розчарування сказав Ізевель, а тоді обернувся до Меліси і раптом їй підморгнув. – Але без чаю не підемо, правда ж?

- Звісно, - підтвердила дівчина і рушила до комірчини, крадькома роздивляючись Ізевеля. Вона вже встигла відмітити його рославу статуру і широкі плечі. Хлопець був вищим від неї на дві голови, проте не таким кремезним як Етельстан чи більшість далів. Він мав виразний прямий ніс, високі вилиці, широке підборіддя, проте кожна лінія його обличчя м’яко заокруглювалась, видаючи змішане походження, а пухкі вуста взагалі не лишали сумнівів про присутність людської крові в його роду. 

 У майстерні він рухався впевнено, мов у себе вдома, підходив до різних годинників, розглядав їх з блискучою цікавістю в очах. Тонкі довгі пальці обережно торкалися дерев’яних механізмів, затримуючись на химерних вигинах, які так любив вистругувати Ніко. Темна сорочка без жодних прикрас робила його схожим до звичайних людських хлопців, та, попри теплі усмішки й невимушену поведінку, Ізевель лишався далом, і його присутність тиснула Мелісі на плечі.

 «Але це хоча б не Маркус», - втішилась вона подумки, не бажаючи навіть згадувати про жахливого дала, що втягнув її у чималу халепу.

- Сідайте поки, - клопотався Ніко. З його кишені стирчали викрутки, загрожуючи випасти у будь-яку хвилю.

 Меліса обрала собі низенький ослінчик, змахнула з нього груду пожовклого паперу, що ймовірно слугував для обгортки, і підсунулась ближче до столика.

- Одразу до справи, - мовив Ізевель, не встигнувши навіть відпити чаю. – Завтра ми маємо проникнути у кабінет Алістера Кадела.

- Кепська затія, - зітхнув Ніко, та Ізевель проігнорував його і продовжив.

- Уночі запускатимуть феєрверки. Усі зберуться надворі, тож ми зможемо прослизнути до кабінету непоміченими.

- Феєрверки? – із сумнівом запитала Меліса. – Це надто помпезно для звичайного пікніку.

 Обидва хлопці зміряли її здивованим поглядом.

- Невже ти не знаєш? – здивувався Ніко, застигши із кружкою чаю на півдорозі до рота.

- Не знаю що? – не вгавала дівчина.

- Це не просто пікнік. Завтра Астур ушановує стражів, що боряться з нечистю, -  врешті пояснив Ізевель. – Це давнє свято. Містяни вивішують над вікнами прапори й влаштовують бенкети на честь наших воїнів, що матимуть можливість побути героями. У кожній таверні їм наливатимуть задарма, а, коли стемніє, над містом випустять феєрверки.

- Дивно, що я це пропустила.

Меліса намагалась витягнути із пам’яті усі почуті розмови за тиждень, але не пригадала жодного слова про прийдешнє свято. Можливо, це було настільки очевидно, що ніхто про нього і не говорив. Тим часом Ізевель продовжив:

- Алістер Кадел якийсь час провів у війську, як і більшість лордів. Він не пропустить це видовище. А у нас буде чудова можливість розвідати його таємниці.

- Але як ми оминемо закляття? – знову озвалась дівчина, поволі ковтаючи гарячий чай із пряною м’ятою. - Я можу відчинити двері, та Кадел одразу ж відчує мою присутність.

 Ізевель, здавалося, очікував цього питання.

- А ось це найцікавіше, - протягнув він із запальним блиском в очах. - Ми його обдуримо.

- Як саме? – Меліса поволі втрачала терпець.  

- Кадел може відчути, що хтось зайшов до його кабінету – хтось із його рідні, чи не так? – запитав дал і, не чекаючи на відповідь, продовжив. – Він не знатиме напевно, що це ти, тож нам лишається тільки перекинути підозру на іншого. Ми украдемо браслет його молодшого сина і кинемо в кабінеті, обов’язково на видному місці. Кадел знайде браслет і подумає, що в кабінеті нишпорив Ерік. Хлопець останнім часом поводиться не надто чемно, випробовує батьківське терпіння як тільки може. Нікого не здивує його поведінка. І, навіть, якщо він стане заперечувати, хто повірить у виправдання запального підлітка?

 Якусь мить усі мовчали, укладаючи в голові мозаїку подій. Ніко гучно сьорбав свій чай, незвично насуплений і мовчазний. Меліса поділяла його

- Ти впевнений, що це хороша ідея? – запитав він, змірявши дала стурбованим поглядом.

- Повір мені, це спрацює, - у медовому голосі Ізевеля звучало тверде переконання.

- А як ми украдемо браслет? – поцікавилася дівчина і, як виявилося, не дарма. На обличчі дала розквітла лукава усмішка.

- Це вже твоя задача.

- Чому я маю красти? – обурено випалила Меліса. У її голові миттю пронеслися всі можливі наслідки такого злочину. Якщо спіймають, в кращому випадку виженуть з маєтку, а в гіршому – доведеться дивитися на світ крізь ґрати, а про запашний чай лише згадувати у сирій і темній в’язниці.

 Ізевель лише розвів руками.

- Тобі це буде легше зробити. Ти зможеш прошмигнути до кімнати Еріка непоміченою.