У серці пожеж - Юлія Майр

- Мелісо, - раптом покликав її Кадел.

  У його голосі бринів мороз, що миттю убив примарних метеликів, а погляд, незвично гострий і пронизливий, уважно ковзав її обличчям. Серце дівчини завмерло в тривожному очікуванні.

- Принеси води, - врешті мовив він.

 Меліса покірно кивнула і рушила до кухні попри тремтячі коліна. Кадел знає її ім’я. У цьому, звісно, немає нічого дивного, та цей небезпечний блиск в його очах і крижаний тон викликали підозри. Що як він упізнав її? Можливо, це все дурні безпідставні страхи, та, коли побоювання виявиться правдою, Мелісі не жити.

 До кінця дня вона ледь тамувала бажання озирнутися, щоб пересвідчитися, чи бува Кадел не чатує на неї. А, коли вкотре відносила страви до блакитної вітальні, видихнула з полегшенням, зауваживши, що голова родини десь зник, тож решта вечора минула спокійно.

 Меліса не могла дочекатися, коли врешті зможе зачинити двері своєї кімнати і поринути у царство снів, забувши про коло турбот і страхів.

 Тоненька свічка умить спалахнула танцюючим вогником, зграбним і невеличким. Гордість розтіклася приємним теплом у душі. З кожним разом їй вдавалося все краще. Постійні тренування приносили свої плоди.

 Раптовий стук в двері змусив Мелісу здригнутися. Спершу вона заклякла від несподіванки, а тоді рвучко схопилася, збагнувши, що це може бути Кадел. Невже він таки її розкусив? Маркус попереджав, що її батько зовсім не дурень. І що тепер робити?

 Дівчина обвела кімнату розгубленим поглядом, шукаючи якоїсь криївки. Зрештою, вона могла б вишмигнути крізь вікно або взагалі не відчиняти.  

- Мелісо, - тихо покликав її чоловічий голос, зовсім не схожий на Каделів. – Я від Маркуса.

 Якусь мить дівчина з подивом витріщалася на двері, а тоді прочинила їх, досі налякана. Думки в голові роїлись мов сполохані мурахи. Хто це може бути? Чи можна йому довіряти?

 Меліса змусила себе глибоко вдихнути й таки вирішила відчинити. Перед нею повстав високий юнак – один із гостей. Вона врешті змогла розгледіти його обличчя, тепер уже не сховане в тіні. Прямі, проте одночасно лагідні риси свідчили про людську кров у його жилах. Коротке золоте волосся ледве торкалося широких темних брів. Та найбільше привертали увагу його глибокі сині очі, що сяяли привітним блиском.

- Привіт, - мовив він.

- Привіт, - відповіла вона мимоволі й одразу ж подумки ляснула себе по лобі. Хіба можна так вітатися з далом?

- Часу обмаль, тож слухай уважно, - швидко шепотів він, нахилившись до Меліси, так, що між їхніми обличчями майже не лишилося простору. Дівчина навіть змогла розгледіти бліді непомітні веснянки на його світлій шкірі. - Ми відкриємо кабінет Кадела разом під час пікніку. Зустрінемося увечері на передодні. Опівночі коло майстерні Ніко. Запам’ятала?

 Меліса лиш мовчки кивнула, подумки повторюючи почуте.

- Тоді на добраніч. І до зустрічі, - мовив він з м’якою усмішкою на смаглявому обличчі і миттю зник, лишивши по собі свіжий запах парфуму. Меліса оторопіло стояла у дверях, намагаючись скласти докупи усі уламки подій. Спочатку підозріле поводження Кадела, тоді новий спільник, відправлений Маркусом, що, звісно, добре, оскільки дівчина була певна, що сама не впорається із завданням. Шкода лиш, що вона не дізналась ім’я цього дала. Коли б не характерні очі, вона б не впізнала у ньому представника цього зарозумілого роду. Чи можуть дали взагалі бути такими приємними?