У серці пожеж - Юлія Майр

До кінця дня Меліса грала роль покірної служниці. Досить з неї неприємностей. І так пощастило вийти сухою з води. А від самої лише згадки про допит Ейнара ставало не по собі. Хоч як їй хотілося розібратися в павутині інтриги, доведеться поки зачаїтися.

 Тож Меліса слухняно виконувала всі вказівки Софії і навіть не думала повертатися на кухню до Зоряни чи, тим паче, зазирати до їдальні, де обідали старші сини Кадела. Ерік та Артур теж невдовзі долучилися до них. Де вони були, Меліса й гадки не мала, лише чула, як рипнули вхідні двері, коли вона натирала до блиску підсвічники у холі.

— Вітер зірвався, — пробурмотіла Софія, визираючи у вікно. Садові дерева погойдували тонкими вітками. Небо вкрилося сірими хмарами. — Гроза насувається.

  Меліса лише знизала плечима й зиркнула на опуклий годинник, що показував шосту вечора. Можливо, служниця змилостивиться і відпустить її раніше.

— Я вже завершила. Що далі? — мовила дівчина, підставляючи останній підсвічник.

 Софія обвела її замисленим поглядом.

— Можеш бути вільна, — зрештою відказала вона. — Тільки не забудь зачинити вікно, бо таки буде гроза.

 Меліса пропустила слова служниці повз вуха і, щаслива, повернулась до своєї кімнати. Вона упала на ліжко навіть не перевдягаючись, а за мить вже міцно спала.

***

Руді пасма злітали до неба, мов язики полум’я, звиваючись довкола стрункого тіла з сяючою золотавою шкірою. У червоних очах кресали іскри, на тонких вустах вигравала посмішка. Це була Мелес — хижа і прекрасна водночас.

 Меліса хотіла відступити, проте не відчувала землі під ногами, не відчувала навіть свого тіла, лише пекучий жар, що розтікся в серці чи то від захвату, чи від страху. Хтозна чому Вогняна Діва так всміхається. Може, хоче покарати наївне дівча, що вирішило стрибнути вище своєї голови?

 Жар посилився — відгукнувся її власний вогонь. Ні, Мелес не стане карати її. Нехай Меліса зробила багато помилок, та вона все одно була дальї, що прагнула свободи і вперто шукала вихід з пастки чужих амбіцій. Вона мала на це повне право.

В очах богині промайнули блискавиці, і з оглушливим гуркотом весь світ потонув у червоній безодні.

***

 Меліса рвучко сіла на ліжку. Ну і сон, серце вистукувало шалений ритм, а спітнілі долоні мимоволі стиснулись в кулаки.

 Перше, що вона помітила, прийшовши до тями, —  стіну дощу, що заливала підвіконня. Потріскана шиба пронизливо рипіла, зрушена подувом вітру. Трясця, таки варто було послухати Софію.

Дівчина зачинила вікно й взялася витирати калюжу під спалахи блискавиць і пісню грому, що, певно, й розбудив її. Сушити підлогу з допомогою вогню вона не ризикнула. Ще бракувало зчинити пожежу посеред ночі.

 Однак цікавість таки взяла гору, тож Меліса принаймні спробувала висушити ганчірку. І піймала облизня — волога тканина лише стала теплішою.

— А най його, — зітхнула Меліса й покинула цю марну справу. Її вже вабило тепле ліжко із м'якою ковдрою.

Однак не встигла дівчина підвестися, як знову почула гуркіт, і це був зовсім не грім. Звук долинав знизу, імовірно з кухні.

 Меліса завмерла, прислухаючись. За мить вона розрізнила важкі кроки, ледь чутний брязкіт посуду й рипіння дерев'яних меблів. Хто ж це прийшов на кухню серед ночі?

 Якби Меліса спала, як усі мешканці маєтку, то, певно б нічого не помітила, а надто, враховуючи, що за вікном періщить дощ й раз у раз лунає грім. Та зараз дівчина була певна: унизу хтось є. І це тривожне відкриття не давало їй спокою.

 Ні, це не крадії. Ті поводилися б тихо та й пішли б в господарське крило, а не на кухню. Виходить, це хтось із слуг або з родини господарів.

 Охоплена цікавістю, Меліса вирішила спуститися, ступаючи так тихо, як тільки могла. Маркус мав би нею пишатися.

Іще на сходах вона побачила м'яке сяйво вогню, що відкидало багряну тінь на білі стіни. Меліса підійшла ближче, лишаючись у тіні. Звідси вона бачила шматочок кухні - лише комин і стіл, проте цього було достатньо.

 На дерев'яній поверхні парувало горнятко чаю, у мисці лишилась напів з'їдений суп, а на іншому краї стола лежав червоний сюртук. І, хоча сам одяг на вигляд здавався сухим, на підлозі лишилась чимала калюжа, а поруч вимальовувалися мокрі сліди.

 "Кадел", — подумала Меліса і повернулась поглядом до сухого сюртука. Здається, сушити речі таки можна. Принаймні її батьку це вдалося.

 Дівчина струснула головою, проганяючи зайві думки. Вона мусить зосередитися на своїх цілях, знайти відповіді й покінчити із клубком інтриг, в який її втягнули.

Меліса вийшла вперед, зчепивши руки в замок. Якась частина її єства — та, що обіцяла бути обережною — благала повернутися до кімнати і вже точно не стикатися наодинці з чоловіком, що міг знищити її одним словом. І мав для цього достатньо приводів, просто іще не підозрював про те, що відбувається у нього під носом.

 Навіть зараз Кадел не помітив її. Спершись на спинку стільця, він прикипів поглядом до зім'ятого листка — ймовірно, листа чи записки.

 За хвилю Кадел підвів очі.

— Що ти тут робиш? — запитав він без тіні доброзичливості.

«І я б хотіла у тебе це спитати?» — подумки відказала дівчина, однак вголос промовила зовсім інше:

— Вам щось потрібно, шановний дале? Дозвольте я допоможу…

— Нічого не треба, — відрізав Кадел й повернувся до листа. Проте присутність Меліси, здавалося, сполохала його.

 Не встигла вона знову розтулити рота, щоб запитати, чи можна в такому разі повертатися до себе, як чоловік уже сам підвівся й, зіжмакавши папір, кинув його у вогонь, а тоді покинув кухню так швидко, ніби утікав.

 Якби ж він знав, що перед ним не людська служниця, а дальї, то дочекався б, аж лист перетвориться на попіл. Однак лорд Кадел ні про що не підозрював, тож не встиг він переступити поріг кухні, як Меліса вже стишила вогонь й за хвилю обережно витягнула папір, який щоправда, вже встиг постраждати, та виведені чорнилом слова досі можна було прочитати