Танок драконів - Джордж Мартін
Решта звіяних вітром відступала. Навіть Гарна Мерис не могла такого витримати. Вісеріонова рогата голова оберталася то до людей, то до здобичі, але за мить він забув про перекупних мечів і відгриз собі ще м’яса з трупа. Цього разу ногу.
Квентин розкрутив батога.
— Вісеріоне,— крикнув він — цього разу гучніше. Він зможе це зробити, він це зробить, батько послав його на інший кінець світу саме заради цього, і Квентин його не підведе.— ВІСЕРІОНЕ!
Батіг розітнув повітря з виляском, який луною відбився від почорнілих стін.
Звелася біла голова. Звузилися золоті очі. З драконових ніздрів піднімалися спіральні цівки диму.
— Сядь,— наказав княжич. «Не можна, щоб він відчув твій страх».— Сядь, сядь, сядь.
Замахнувшись, він уперіщив дракона батогом по морді. Вісеріон засичав.
І тут Квентина вдарило гарячим вітром, зачувся шелест шкірястих крил, у повітря злетіла хмара попелу й золи, від обвугленої і почорнілої цегли луною відбилося дике ревіння, а Квентинові друзі несамовито заволали. Герис знову і знову вигукував його ім’я, а Здоровань загорлав:
— Позаду, позаду, позаду!
Квентин обернувся — і змушений був лівою рукою затулитися від пічного жару, який війнув у очі. «Рейгал,— нагадав собі княжич,— зелений — це Рейгал».
Замахнувшись батогом, він помітив що той палає. Палала і рука. Усе тіло, усе тіло палало.
«Ох»,— подумав княжич. І заверещав.
Джон
— І нехай помирають,— мовила королева Селіза.
Такої відповіді Джон Сноу й очікував. «Ця королева по-іншому просто не вміє». Та хоч він і був готовий, це не пом’якшило удару.
— Ваша світлосте,— уперто продовжував наполягати він,— у Крутодомі зараз тисячі людей голодують. Серед них чимало жінок...
— ...і дітей, так. Дуже сумно,— відповіла королева, міцніше пригортаючи доньку й цілуючи. «В щоку, не спотворену сіролускою»,— несамохіть зауважив Джон.— Нам, звісно, шкода маленьких, але ми маємо діяти розважливо. У нас нема чим їх годувати, та й вони всі замалі, щоб допомагати королю вести війну. Нехай ліпше відродяться у світлі.
Це було просто м’якше формулювання для «нехай помирають».
У приміщенні було людно. Королівна Ширін стояла біля крісла матері, а перед нею, схрестивши ноги, сидів Картатий. Позаду королеви височів сер Аксель Флорент. Мелісандра Ашайська стояла ближче до вогню, і з кожним її подихом рубін на шиї пульсував. З червоною жінкою теж був почет — зброєносець Деван Сіворт і двоє гвардійців, яких їй у варту залишив король.
Охоронці королеви Селізи — блискучі лицарі — стояли шерегою під стінами: сер Малегорн, сер Бенетон, сер Нарберт, сер Патрек, сер Дорден, сер Брас. Оскільки в Чорному замку завелося стільки кровожерливих дикунів, Селіза тримала біля себе свої присяжні щити день і ніч. Тормунд Велетозгуб, коли про це почув, так реготав — мало не надірвався. «Вона що — боїться, аби її не вкрали, га? Сподіваюся, ти не казав їй, який у мене член великий, Джоне Сноу: це ж будь-яка жінка налякається. А я завжди хотів собі отаку, з вусиками». І все сміявся і сміявся.
«Зараз би він не сміявся».
Джон змарнував тут уже достатньо часу.
— Даруйте, що потурбував вас, ваша світлосте. Нічна варта сама вирішить це питання.
У королеви роздулися ніздрі.
— То ви все-таки вирішили їхати у Крутодім. Це написано у вас на обличчі. Я сказала: нехай помирають, але ви все одно наполягаєте на своїй безглуздій затії. Не заперечуйте.
— Я мушу чинити так, як вважаю за краще. З усією повагою, ваша світлосте, але за Стіну відповідаю я, і це моє рішення.
— Так,— погодилася королева,— і ви за нього відповісте, коли повернеться король. І, боюся, за інші свої рішення також. Але я бачу, що ви глухий до голосу розуму. Робіть, як вважаєте за потрібне.
— Лорде Сноу,— заговорив Малегорн,— хто поведе загін розвідників?
— А ви пропонуєте свою кандидатуру?
— Я схожий на дурня?
— Його поведу я,— підскочив Картатий. Бубонці весело задзвеніли.— Спустимося на дно морське і знов повернемося. Під водою ми поїдемо на морських кониках, а русалки сурмитимуть у мушлі, звістуючи про наш прихід, о-о-о.
Усі розсміялися. Навіть королева Селіза дозволила собі легеньку посмішку. Однак Джона це не розвеселило.
— Я ніколи не вимагаю від своїх людей того, чого не зробив би сам. І похід збираюся очолити я сам.
— Дуже сміливо,— сказала королева.— Ми схвалюємо. А потім якийсь співець складе про вас зворушливу пісню, а ми отримаємо більш розсудливого лорда-командувача,— вона ковтнула вина.— Поговорімо про інші справи. Акселю, будьте ласкаві, приведіть дикунського короля.
— Слухаюся, ваша світлосте.
Сер Аксель вийшов за двері й за мить уже повернувся з Гериком Королівської Крові.
— Герик з дому Рудобородих,— оголосив він,— дикунський король.
Герик Королівської Крові був чоловік рослявий і широкий у плечах. Королева, схоже, вдягнула його в дещо зі старого одягу короля. Віддраєний і підстрижений, убраний у зелений оксамит і горностаєву пелерину, з вимитим довгим рудим волоссям і підкороченою вогненною борідкою, дикун мав вигляд справжнього лорда-південця. «Міг би зайти у тронну залу на Королівському Причалі — ніхто б і оком не зморгнув»,— подумав Джон.
— Герик — законний король дикунів,— промовила королева,— який за чоловічою лінією прямо походить від їхнього великого короля Реймуна Рудобородого, в той час як узурпатор Манс Рейдер народився у якоїсь простолюдинки від одного з ваших чорних братів.
«Ні,— міг би заперечити Джон,— Герик походить від молодшого брата Реймуна Рудобородого». Для вільного народу це все одно, якби він походив від Реймунового коня. «Нічого вони не знають, Ігритто. А що гірше, й не хочуть знати».
— Герик люб’язно погодився віддати руку своєї старшої доньки моєму любому Акселю, щоб Цар світла поєднав їх священними шлюбними узами,— провадила королева Селіза.— Решта його дочок візьме шлюб одночасно: друга донька — з сером Брасом Баклером, а наймолодша — з сером Малегорном Червоноставським.
— Панове,— легенько вклонився Джон означеним лицарям.— Зичу вам щастя з вашими обраницями.
— На дні морському
