Танок драконів - Джордж Мартін
— Гадаю, час міняти плани,— мовив Джон Сноу.
Говорили ще майже дві години.
Змінилася варта — замість Фулка й Маллі під дверима вже стояли Кінь і Рорі.
— Зі мною,— наказав їм Джон, коли прийшов час. Привид також хотів піти з ними, але Джон, схопивши його за загривок, силоміць запхав назад у зброярню. Можливо, серед людей, які зберуться у Щитодворі, буде Борок. Останнє, що зараз потрібно, це щоб вовк роздер шкуромінового вепра.
Щитодвір — одна з найстаріших будівель Чорного замку, довга бенкетна зала з темного каменю, з вічними протягами, з почорнілими від диму за багато століть бантинами. Коли ще Нічна варта була значно чисельніша, стіни тут були завішані яскравими різнокольоровими дерев’яними щитами. Вже тоді, як і зараз, лицар, вбираючись у чорне, відмовлявся від колишнього герба і приймав простий чорний щит братства. Старі щити вивішували у Щитодворі.
Сотні лицарів — це сотні щитів. Яструби й орли, дракони й грифони, сонця й списи, вовки й віверни, мантикори, бики, олені й огирі, дерева й квіти, ліри, краби й кракени, леви червоні, золоті й шахові, сови й скорпіони, ягнята, діви, тритони, зорі й змії, цебра, пряжки, чоловіки облуплені, повішені, підпалені, топори, мечі, черепахи, єдинороги, ведмеді, пера й павуки і ще сотні різних гербів прикрашали стіни Щитодвору, ясніючи такою кількістю барв, що веселці й не снилося.
Та коли лицар помирав, його щит знімали, щоб покласти йому на погребальне вогнище чи в могилу, а за роки й століття дедалі менше лицарів убиралося в чорне. Прийшов день, коли вже не було сенсу лицарям Чорного замку накривати на стіл окремо. Щитодвір занедбали. За останні сто років користувалися ним дуже рідко. Як бенкетна зала він був занадто незручний — темний, брудний, з протягами, взимку його важко було опалювати, в підвалах водилися пацюки, а товсті дерев’яні бантини були поточені шашелем і заплетені павутинням.
Зате він був великий, вміщав двісті людей, а якщо потіснитися, то й триста. Коли увійшли Джон і Тормунд, у залі загуло, як в осиному гнізді. Дикунів зібралося вп’ятеро більше, ніж воронів, якщо судити з того, як мало виднілося чорних плащів. На стінах залишилося менш як дюжина щитів — сірих і жалюгідних, з побляклою фарбою й довгими тріщинами в дереві. Але в держаках горіли нові смолоскипи, а ще Джон наказав принести сюди столи й лавки. Мейстер Еймон якось сказав, що люди, які зручно сидять, схильні уважно слухати, а які стоять — схильні сперечатися й горлати.
В кінці зали розташувався продавлений поміст. Зійшовши на нього разом з Тормундом Велетозгубом, Джон підніс руки, вимагаючи тиші. Оси тільки дужче загули. Тоді Тормунд, приклавши до вуст бойовий ріжок, засурмив. Сурма полетіла залою, відлунюючи від бантин. Запала тиша.
— Я зібрав вас, щоб розробити план порятунку Крутодому,— почав Джон Сноу.— Там голодують тисячі вільних людей, не в змозі звідти вибратися, а нам повідомляють, що в лісі блукають мертвяки.
Ліворуч він побачив Марша і Ярвика. Отела оточували будівничі, а з Бовеном були Вік Вістря, Ліворукий Лу й Альф Баговинський. Праворуч сидів Сорен Щитолам, схрестивши руки на грудях. Трохи далі Джон побачив Гарвіна Міняйла й Гарла Гожого, які шепотілися між собою. Ігон Пращур сидів у оточенні своїх жінок, Гауд Мандрівник — сам-один. У темному куті прихилився до стіни Борок. На щастя, вепра ніде не було видно.
— Кораблі, які я послав забрати Куму Кротицю і всіх її послідовників, сильно побило в шторм. Доведеться або надіслати допомогу суходолом, або лишити людей помирати.
Прийшло і двоє лицарів королеви Селізи, побачив Джон. Біля дверей у протилежному кінці зали стояли сер Нарберт і сер Бенетон. Але решта людей королеви демонстративно не прийшла.
— Я сподівався сам очолити похід і повернутися зі стількома вільними людьми, скільки витримає дорогу.
У чорноті зали Джонове око вихопило червоний зблиск. Прийшла леді Мелісандра.
— Але сьогодні виявилося, що я не можу очолити похід. Його поведе Тормунд Велетозгуб, якого ви всі знаєте. Я обіцяв йому дати стільки людей, скільки знадобиться.
— А де будеш ти, вороне? — прогуркотів Борок.— Ховатимешся в Чорному замку зі своїм білим собакою?
— Ні. Я їду на південь.
І Джон прочитав їм листа, якого надіслав Ремсі Сноу.
У Щитодворі зчинилося божевілля.
Усі загорлали водночас. Підскакували на ноги, трусили кулаками. «Ну дуже допомогли зручні лавки». Люди розмахували мечами, гупали топорами в щити. Джон Сноу поглянув на Тормунда. Велетозгуб знову дмухнув у ріжок — сурмив удвічі довше й гучніше, ніж першого разу.
— Нічна варта не бере участі у війнах Сімох Королівств,— нагадав присутнім Джон, коли знову запала подоба тиші.— Не нам воювати з Болтоновим Байстрюком, не нам помщатися за Станіса Баратеона, не нам захищати його вдову й доньку. Це чудовисько, яке шиє плащі зі шкіри жінок, поклялося вирізати моє серце... і я примушу його відповісти за свої слова... але я не проситиму своїх братів порушити обітницю.
Нічна варта рушає у Крутодім. А я поїду у Вічнозим сам-один, якщо тільки...— Джон зробив паузу,— якщо тільки тут не знайдеться когось, хто згоден стати зі мною пліч-о-пліч.
Він і не сподівався, що зчиниться такий галас, аж зі стін звалилося двійко старих щитів. На ноги скочив Сорен Щитолам, а за ним і Мандрівник. Toper Тичка, Броґ, Гарл Гончий і Гарл Гожий, Ігон Пращур, Сліпий Сон, навіть Великий Морж. «Я зібрав мечі,— подумав Джон Сноу,— і ми йдемо по тебе, Байстрюче».
Він побачив, що Ярвик і Марш потихеньку виходять, а за ними — і всі їхні люди. Але це не мало значення. Тепер вони йому вже не потрібні. Тепер він їх і не хоче. «Ніхто не скаже, що я примусив братів зламати обітницю. Якщо це клятвопорушення, то злочин на мені й тільки на мені». І тут Тормунд загупав його по спині, розтягнувши у своїй рідкозубій усмішці губи від вуха до вуха.
— Добра промова, вороне. А тепер виносьте мед! Їх треба напоїти, щоб вони стали твоїми, ось як це робиться. Мо’, ми ще зробимо з тебе дикуна, хлопче. Ха!
— Я пошлю по ель,— неуважно сказав
