Танок драконів - Джордж Мартін

— Ха! Для такого завдання я просто створений, вороне. Забирайся!

На виході зі Щитодвору до Джона приєдналися Кінь і Рорі. «Сходжу до королеви, а потім мушу побачитися з Мелісандрою,— думав він.— Якщо вона бачила крука у завірюсі, то, може, розшукає для мене і Ремсі Сноу». Аж тут почувся галас... і таке ревіння, що вся Стіна здригнулася.

— Це з Гардинової вежі, м’лорде,— доповів Кінь. Він ще щось хотів додати, але його перебив зойк.

«Вал»,— це перше, що подумав Джон. Але зойк був не жіночий. «Це чоловік в агонії». Джон побіг. За ним помчали Кінь і Рорі.

— Блідавці? — запитав Рорі. Джон гадки не мав. Може, трупи вирвалися з ланцюгів?

Заки вони добігли до Гардинової вежі, зойк урвався, але Вун Вег Вун Дар Вун досі ревів. Велет тримав за ногу закривавлений труп, як Арія в дитинстві — ляльку: розмахувала нею, наче моргенштерном, коли її примушували їсти овочі. «Однак Арія не дерла своїх ляльок на клапті». Права рука загиблого валялася за кілька ярдів, і сніг під нею поступово червонів.

— Відпусти,— гаркнув Джон.— Вун-Вуне, відпусти!

Вун-Вун чи то не чув, чи то не розумів. Він і сам спливав кров’ю — мав порізи від меча на животі й на руках. Розмахуючи мертвим лицарем, він раз у раз ударяв ним об сіре каміння вежі, поки голова не почала нагадувати перестиглий кавун. У холодному повітрі виляскував плащ лицаря. Він був з білої вовни, зі сріблотканою облямівкою, розшитий блакитними зірками. Навсібіч летіли кістки та бризки крові.

З навколишніх фортець і веж висипали люди. Північани, вільний народ, рать королеви...

— Шикуйтеся,— наказав Джон Сноу чорним братам.— Тісніть їх. Тісніть усіх, а особливо рать королеви.

Загиблим виявився сер Патрек з Королівської Гори: від його голови майже нічого не лишилося, але за гербом його можна було пізнати не гірше, ніж за обличчям. Джон не хотів ризикувати: сер Малегорн, сер Брас або ще хтось із лицарів королеви можуть спробувати помститися за нього.

Вун Вег Вун Дар Вун знову завив і крутнув другу руку сера Патрека. Вона відірвалася від плеча з фонтаном ясно-червоної крові. «Відриває, як малюк пелюстки зі стокротки»,— подумав Джон.

— Шкіряче, поговори з ним. Заспокой його. Давньою мовою, він розуміє давню мову. Відступіть, усі. Сховайте крицю, ви його лякаєте.

Невже вони не бачать, що велет поранений? Слід зупинити це, поки ще хтось не загинув. Люди не уявляють, яка у Вун-Вуна сила. «Ріжок, потрібен ріжок». Джон побачив сталевий зблиск, обернувся в той бік.

— Ніяких клинків! — гаркнув він.— Віку, ану прибери...

«...ножа»,— хотів сказати він. Та коли Вік Вістря різонув його по шиї, замість слова він спромігся тільки на кректання. Джон устиг відхилися, тож лезо тільки дряпнуло шкіру. «Він мене порізав». Коли Джон приклав до шиї долоню, між пальців побігла кров.

— За що?

— За Варту,— знову різонув його Вік. Цього разу Джон ухопив його за зап’ясток і вивернув йому руку; ніж випав. Довготелесий стюард позадкував, піднявши долоні, немов хотів сказати: «Це не я, не я вигадав». Люди навколо горлали. Джон потягнувся по Довгопазур, але пальці не слухалися. Чомусь не вдавалося витягнути меча з піхов.

І тут перед ним опинився Бовен Марш, по щоках якого бігли сльози.

— За Варту,— штрикнув він Джона у живіт. Коли він прибрав руку, з живота стирчав кинджал.

Джон упав навколішки. Намацавши руків’я кинджала, він висмикнув лезо з живота. У холодному вечірньому повітрі рана парувала.

— Привиде,— прошепотів він. Його затопив біль. «Штрикай гострим кінцем». Коли третій кинджал уп’явся йому між лопаток, Джон, крекнувши, повалився долілиць у сніг. Четвертого ножа він і не відчув. Тільки холод...

Правиця королеви

Княжич дорнський помирав три дні.

Останній уривчастий подих він зробив темного похмурого ранку, коли з неба лився холодний дощ, перетворюючи цегляні вулиці старого міста на річки. Дощ загасив більшість пожеж, але з курних руїн, що колись були пірамідою Газкара, ще піднімалися цівки диму, а велика чорна піраміда Єризана, де Рейгал облаштував собі лігво, в темряві нагадувала товстуху в полум’яному жовтогарячому намисті.

«Зрештою, боги, може, й не глухі,— думав сер Баристан Селмі, роздивляючись далеке згарище.— Якби не дощ, полум’я пожерло б уже весь Мірін».

Драконів ніде не було видно, але це й не дивно. Дракони не люблять дощу. На сході обрій заяснів тонким червоним розтином — скоро зійде сонце. Це нагадало Селмі кров, яка проступає зі свіжої рани. Часто, навіть якщо рана глибока, кров з’являється раніше за біль.

Як і щоранку, він стояв біля парапету на верхній терасі Великої піраміди, задивившись у небо, знаючи, що скоро прийде світанок, і сподіваючись, що з ним повернеться і королева. «Вона б нас не покинула, вона б ніколи не залишила свій народ»,— казав він собі, коли з королівських покоїв почулися передсмертні хрипи княжича.

Сер Баристан увійшов у кімнату. По спині його білого плаща стікав дощ, а чоботи лишали сліди на підлозі й килимах. За його наказом Квентина Мартела вклали в ліжко королеви. Він-бо був лицарем, і до того ж княжичем Дорнським. Нехай помре у ліжку, заради якого він перетнув півсвіту. Вся постіль була зіпсована: простирадла, покривала, подушки, матрац — усе просмерділося кров’ю і димом, але сер Баристан був певен, що Данерис його пробачить.

Біля ліжка сиділа Місанді. Вона не відходила від княжича ні вдень, ні вночі — виконувала всі його прохання, підносила йому воду й макове молочко, коли він мав сили пити, вислуховувала кілька вимучених слів, які йому час до часу вдавалося вичавити, читала йому, коли він затихав, спала поряд у кріслі. Сер Баристан просив декого з королівських чашників допомогти, але навіть найсміливіші з них не могли витримати вигляду обпеченого хлопця. А блакитні грації так і не прийшли, хоча він посилав по них чотири рази. Мабуть, останніх з них уже забрала кобила біла.

Мініатюрна наатянка звела на сера Баристана очі.

— Шановний сер, королевичу більше не болить. Дорнські боги забрали його додому. Бачите? Він усміхається.

«Звідки ти це взяла: У нього й вуст немає». Краще б уже дракони його зжерли. Принаймні то була б швидка смерть. А