Танок драконів - Джордж Мартін
Тормунд Велетозгуб наче знав, коли приїздити: разом зі своїми вояками він з тупотом з’явився в замку, коли саме закінчили розчищати сніг. З ним було тільки п’ятдесят вояків замість вісімдесятьох, яких Toper обіцяв Шкірякові, але ж Тормунд не просто так отримав прізвисько «балаклій». Дикуни приїхали розчервонілі й почали вимагати елю й чогось гарячого поїсти. У Тормунда вся борода і всі вуса закрижаніли.
Хтось уже сказав Грім-кулакові про Герика Королівської Крові та його новий титул.
— Дикунський король? — зареготав Тормунд.— Ха! Та він король моєї волохатої щілини в сраці.
— Він має королівський вигляд,— промовив Джон.
— Він має маленький рожевий прутик у тон до свого рудого волосся, ось що він має. Це Реймун Рудобородий разом з синами загинув на Довгому озері через ваших клятих Старків і П’яного Велета, а не його менший брат. Не знаєте, чого його прозвали Красним Круком? — Тормунд вишкірився, показавши прогалини між зубів.— У бій завжди летів перший, він такий. А потім про нього склали пісню. У ній загребущий «крук» римувався з «довгорук»...— він витер носа.— Якщо королівські лицарі хочуть собі його дівок — ласкаво просимо.
— Дівок,— кракнув Мормонтів крук.— Дівок, дівок.
Тормунд, почувши це, знову розреготався.
— Оце мудрий пташок. Скільки хочеш за нього, Сноу? Я тобі сина віддав, а ти мені міг би віддати бодай цього клятого пташка.
— Я б віддав,— мовив Джон,— але ж ви захочете його з’їсти.
І на це Тормунд теж почав сміятися.
— З’їсти,— похмуро повторив крук, ляпаючи чорними крилами.— Зерна? Зерна? Зерна?
— Нам слід обговорити похід,— мовив Джон.— Хочу, щоб у Щитодворі зібралися однодумці, нам потрібно...
Він не договорив: у двері застромив свого носа сердитий Маллі, оголосивши, що Клайдас приніс листа.
— Скажи йому, щоб тобі віддав. Я пізніше прочитаю.
— Як скажете, м’лорде, тільки... Клайдас на себе не схожий... не рожевий, а білий, якщо ви розумієте, про що я... і весь труситься.
— Чорні слова на чорних крилах,— пробурмотів Тормунд.— Так кажуть уклінники?
— А ще ми кажемо — «Лихоманка не приходить без гарячки»,— мовив Джон.— Кажемо — «Не пий з дорнянами у повню». Ми багато чого кажемо.
І Маллі свої два пенси вкинув:
— Моя старенька бабуся завжди казала: «Літня дружба тане, як літній сніг, а зимова лишається навіки».
— Гадаю, досить мудрих приказок,— мовив Джон Сноу.— Будь ласка, приведи Клайдаса.
Маллі не помилявся: старий стюард і справді тремтів, а з обличчя побілів, як сніг.
— Я зовсім здурів, лорде-командувачу, але... Цей лист мене лякає. Бачите?
На сувої було написане одне-єдине слово: «Байстрюкові». Не «Лордові Сноу», не «Джонові Сноу», не «Лордові-командувачу». Просто «Байстрюкові». Й запечатаний лист був затвердлою краплиною рожевого воску.
— Ви правильно зробили, що одразу прийшли до мене,— мовив Джон. «І правильно боїтеся». Зламавши печатку, він розгладив пергамент і почав читати.
Твій самозваний король мертвий, байстрюче. Ми розбили його військо за сім днів боїв. Тепер його чарівний меч у мене. Так і перекажи його червоній шльондрі.
Друзі твого самозваного короля мертві. Їхні голови виставлені на мурах Вічнозиму. Приходь подивитися, байстрюче. Ви з самозваним королем збрехали. Сказали всьому світові, що спалили короля-за-Стіною, а натомість послали його у Вічнозим украсти мою дружину.
Я свою дружину поверну. Якщо хочеш отримати назад Манса Рейдера, приходь і забирай. Я виставив його в клітці на огляд усій Півночі, на доказ вашої брехливості. У клітці холодно, але я подарував йому теплий плащ зі шкір шістьох хвойд, які прийшли у Вічнозим разом з ним.
Я хочу отримати назад свою дружину. Я хочу отримати королеву самозваного короля. Я хочу отримати його доньку і його червону відьму. Я хочу його дикунську королівну.
Я хочу отримати немовля — дикунського королевича. І я хочу отримати назад свого Смердюка. Віддаси їх мені, байстрюче, і я не чіпатиму ні тебе, ні твоїх чорних воронів. Не віддаси — і я виріжу твоє байстрюче серце та зжеру його.
Внизу стояв підпис:
Ремсі Болтон,
законний лорд Вічнозиму
— Сноу? — почувся голос Тормунда Велетозгуба.— У тебе такий вигляд, наче з того клятого сувою щойно викотилася голова твого батька.
Джон Сноу відповів не одразу.
— Маллі, проведи Клайдаса назад у його покої. Ніч уже темна, а на доріжках слизько від снігу. Шовку, йди разом з ними.
Потім, віддавши листа Тормундові Велетозгубу, він промовив:
— Ось, подивіться самі.
Дикун, невпевнено глянувши на листа, одразу повернув його назад.
— Відчуття від нього якесь огидне... але у Тормунда Грім-кулака були в житті важливіші справи, ніж учитися, як змусити папір заговорити. Він усе одно нічого доброго ніколи не каже, правда ж?
— Принаймні нечасто,— погодився Джон Сноу. «Чорні слова на чорних крилах». Можливо, в старих приказках більше мудрості, ніж йому здається.— Листа прислав Ремсі Сноу. Я прочитаю вам, що він пише.
Коли він закінчив читати, Тормунд присвиснув.
— Ха. Повна срака, це точно. А що там про Манса? Він його в клітку посадив, га? Як це, коли сотні людей бачили, як його спалила ваша червона відьма?
«То був Тарарах,— мало не сказав Джон.— Це чари. Вона їх називає химородою».
— Мелісандра...
«Зверніть очі до неба»,— сказала вона. Він поклав листа.
— Крук у завірюсі. Вона це бачила наперед.
«А коли отримаєте відповіді, пошліть по мене».
— А може, все це — повний міх брехні,— почухав Тормунд під бородою.— Було б у мене файне гусяче перо і глечик мейстерського чорнила, я б отут-о понаписував, що у мене член завдовжки і завтовшки з руку, мо’, хто повірить.
— У нього Світлоносець. Він пише про голови, виставлені на мурах Вічнозиму. Він знає про списосуджених — знає, скільки їх було...— («Він знає про Манса Рейдера»).— Ні. Лист правдивий.
— Мо’, ти й не помиляєшся. І що збираєшся робити, вороне?
Джон поворушив пальцями робочої руки. «Нічна варта не пристає ані на чий бік». Стиснув і розтиснув кулака. «Те, що ви пропонуєте, ніщо як державна зрада...» Йому пригадався Роб з підталими сніжинками в чуприні. «Убий хлопчика — нехай народиться чоловік». Йому пригадалося, як Бран спритно, наче мавпа, видирається нагору по стіні вежі. Пригадався задиханий сміх Рикона. Пригадалося, як співає до себе Санса, вичісуючи