Танок драконів - Джордж Мартін

«Зелений — Рейгал, білий — Вісеріон,— нагадав собі він.— Називати їх на ім’я, наказувати, говорити спокійно, але владно. Підкорити їх, як підкорила Данерис Дрогона у ямі». Дівчина була одна, вбрана в невагомий шовк, але поводилася безстрашно. «Не треба боятися. Якщо змогла вона, то зможу і я». Головне — це не показувати страху. Тварини здатні відчувати страх, а дракони... Що він знає про драконів? «Що люди взагалі знають про драконів? Вони вже понад століття як зникли зі світу».

Попереду показався край ями. Квентин повільно наближався, з боку в бік водячи смолоскипом. Стіни, долівка й стеля поглинали світло. «Обсмалені,— збагнув княжич.— Цегла почорніла, кришиться як зола». З кожним кроком повітря теплішало. Квентин почав пітніти.

Перед ним з’явилося два ока.

Бронзові, ясніші за поліровані щити, вони сяяли власним жаром, горіли за серпанком диму, який здіймався з ніздрів дракона. Світло Квентинового смолоскипа залило темно-зелену луску — зелений мох у присмеркових лісових хащах, коли згасає останнє світло дня. А тоді дракон розтулив пащу — і Квентина затопили світло й спека. За рядом гострих чорних зубів він побачив жар, як у печі: мерехтіння дрімотного вогню, у сто разів яскравішого за смолоскип. Голова у дракона була більша за кінську, а шия просто нескінченна — піднімаючись, вона звивалася, немов велетенська зелена змія, й ось уже два палючі бронзові ока дивляться на нього згори вниз.

«Зелена,— подумав Квентин,— луска зелена».

— Рейгале,— промовив він. Голос тріснув, і вийшло якесь кумкання. «Жабка,— подумав він,— я знову перетворююся на Жабку».— Їда,— кумкнув він, пригадавши,— давайте їду.

Здоровань почув. Витягнув за ноги вівцю з фургона, розмахнувся й кинув її в яму.

Рейгал зловив її на льоту. Його голова рвучко крутнулася, і з-поміж зубів вистрілило полум’я — вир жовтогарячого вогню, помережаний зеленими прожилками. Не встигла димна туша впасти на цеглу, як на ній зімкнулися драконові зуби. Навколо туші ще світився полум’яний ореол. У повітрі смерділо паленою вовною і сіркою. «Запах дракона».

— Я гадав, їх двоє,— сказав Здоровань Арч.

«Вісеріон. Так. Де Вісеріон?» Княжич опустив смолоскип нижче, щоб пролити трохи світла у темряву, яка залягла внизу. Побачив зеленого дракона, який дер паруючу тушу вівці, з боку в бік метляючи хвостом. На шиї в нього виднівся товстий залізний нашийник, з якого звисало три фути обірваного ланцюга. Серед почорнілих кісток на дні ями валялися поламані ланки — покручені, частково оплавлені. «Коли я тут був востаннє, Рейгал був припнутий до стіни й підлоги,— пригадав княжич,— а Вісеріон висів, учепившись у стелю». Позадкувавши, Квентин підняв смолоскип і задер голову.

Якусь мить він не бачив нічого, окрім почорнілої цегли склепіння, обвугленого драконовим полум’ям. Затим око вихопило цівочку попелу, що зрадила якийсь рух. Щось біле, напівсховане, ворухнулося. «Він собі зробив печеру,— збагнув княжич.— Нору в цеглі». Підвалини Великої піраміди Міріна — товсті й масивні, адже на них тримається велетенська будівля: навіть внутрішні стіни тут утричі товстіші, ніж куртина будь-якого замку. Але Вісеріон за допомогою полум’я і пазурів видовбав собі в них нору, щоб у ній спати.

«А ми його щойно збудили». Квентин побачив істоту, яка нагадувала велетенського білого змія, що скрутився всередині стіни — ближче до верху, де стіна переходила в стелю. Знову посипався вниз попіл, за ним відвалилися шматочки цегли. Змій витягнув шию і хвіст, показалася довга рогата голова дракона, й у темряві сяйнули очі, наче золоті жарини. Зашурхотіли крила, розгортаючись.

У Квентина з голови вилетіли всі плани. Каґо Трупоріз гаркнув своїм перекупним мечам якусь команду. «Ланцюги, він послав людей по ланцюги»,— подумав дорнський княжич. План був такий: нагодувати тварин і, поки вони дріматимуть, закувати в ланцюги, як це зробила королева. Бодай одного дракона, а краще обох.

— Ще м’яса,— сказав Квентин. «Щойно тварини наїдяться, стануть млявішими». Він бачив це на прикладі змій у Дорні, але тут, з цими чудовиськами...— Принесіть... принесіть...

Вісеріон стрибнув зі стелі, широко розкинувши білі шкірясті крила. Обірваний ланцюг, який звисав у нього з шиї, заметлявся. Крила ляснули раз, удруге, а потім яму освітило полум’я з драконової пащі — кольору білого золота, з червоними й жовтогарячими прожилками, й затхле повітря вибухнуло хмарою гарячого попелу й сірки.

Чиясь рука схопила Квентина за плече. З його долоні випав смолоскип і, покотившись по підлозі, полетів у яму, так і не згаснувши. Княжич опинився лицем до лиця з бронзовою мавпою. Герис.

— Квенте, нічого не вийде. Вони занадто дикі, вони...

З ричанням, яке розігнало б і сотню левів, дракон приземлився, відрізаючи дорнян від дверей. Голова його рухалася з боку в бік — він роздивлявся непроханих гостей: дорнян, звіяних вітром, Каґо. Найдовше він затримав погляд на Гарній Мерис, принюхуючись. «Жінка,— збагнув Квентин.— Він здогадався, що це жінка. Він шукає Данерис. Він хоче бачити свою матір і не розуміє, чому її тут нема».

Квентин вивільнився з Герисової руки.

— Вісеріоне,— гукнув він. «Білий — це Вісеріон». На якусь мить він злякався, що все переплутав.— Вісеріоне,— знову покликав він, намацуючи батога, який висів у нього на поясі. «Вона приборкала чорного дракона батогом. Мені слід зробити те саме».

Дракон знав своє ім’я. Голова його обернулася, погляд на три довгі хвилі затримався на дорнянині. За блискучими чорними зубами-кинджалами горіло біле полум’я. Очі нагадували озерця розплавленого золота, а з ніздрів валив дим.

— Сядь,— наказав Квентин. Кашлянув, ще раз кашлянув.

У повітрі висів густий дим, а сморід сірки не давав дихати. Вісеріон утратив до княжича цікавість. Розвернувшись до звіяних вітром, він шарпнувся до дверей. Можливо, занюхав кров убитих чатових або м’ясо в різницькому фургоні. А може, побачив, що вихід відчинений.

Квентин чув, як загорлали перекупні мечі. Каґо вимагав ланцюгів, а Гарна Мерис репетувала, щоб хтось там відступив з дороги. На землі дракон рухався незграбно, як людина рачки, але дуже швидко — княжич і повірити не міг, що він такий прудкий. Звіяні вітром не зразу відступили з дороги, і Вісеріон знову заревів. Долинув брязкіт ланцюгів, дзижчання арбалета.

— Ні,— вереснув княжич,— ні, не треба, ні! — але було запізно. «Бовдур»,— ще встиг подумати він, а стріла, відскочивши від Вісеріонової шиї, зникла в темряві. За нею полетіла вогненна стрічка — драконова кров, золотисто-червона і блискуча.

Арбалетник саме