Танок драконів - Джордж Мартін

— Де ваш лорд? — запитав у неї Квентин.

— Не маю я ніякого лорда,— відповіла Мерис.— Якщо питаєш про правителя, то він неподалік з п’ятдесятьма нашими. Витягнеш дракона — і він витягне вас із міста, як і обіцяв. А тут командує Каґо.

Сер Арчибальд кисло роздивлявся різницький фургон.

— Хіба сюди поміститься дракон? — зронив він.

— Має поміститися. Сюди влазить двоє волів,— озвався Трупоріз, який перебрався на бронзову бестію, а пошрамоване обличчя заховав за маскою кобри, але його видавав знайомий арах, що висів у нього при боці.— Нам сказали, ці двоє менші, ніж оте чудовисько королеви.

— У ямі вони росли повільніше,— підтвердив Квентин: він читав, що так само було і з драконами в Сімох Королівствах. Вагар і Мераксис були більші за будь-якого з драконів, вирощених у Драконячому Лігві, поминаючи вже монстра на прізвисько Чорний Жах, який належав королю Ейгону.— Ланцюгів привезли достатньо?

— Скільки у вас драконів? — мовила Гарна Мерис.— А тут ланцюгів, схованих під м’ясом, вистане на десятьох.

— Дуже добре,— озвався Квентин, відчуваючи запаморочення. Те, що відбувалося, здавалося якимсь несправжнім. Однієї митті зринуло відчуття, що це гра, іншої миті — що це нічний кошмар, поганий сон, у якому Квентин відчиняє двері в темряву, знаючи, що за ними чатують жах і смерть, але чомусь не має сили зупинитися. Долоні змокріли. Витерши їх об ноги, він промовив: — Біля ями є свої вартові.

— Знаємо,— відгукнувся Герис.

— Треба підготуватися.

— Ми готові,— сказав Арч.

У Квентина закрутило в животі. Він ледве стримався, щоб не вибігти й не сходити до вітру: розумів, що зараз це геть невчасно.

— Тоді нам сюди,— промовив він. Нечасто він почувався таким хлопчиськом. Але всі рушили за ним: Герис і Здоровань, Мерис і Каґо, всі інші звіяні вітром. Двоє перекупних мечів зі схованки у фургоні дістали арбалети.

Після стайні перший поверх Великої піраміди нагадував справжній лабіринт, але Квентина Мартела сюди водила королева, тож він пам’ятав дорогу. Три величезні цегляні арки, потім крутий кам’яний спуск у глибину, потім в’язниця, камери тортур і два глибокі кам’яні чани. Кроки відлунювали від стін, а позаду гуркотів різницький фургон. Здоровань на ходу зняв зі стіни смолоскип і очолив гурт.

Попереду постали останні важкі залізні двостулкові двері, іржаві та грізні, замкнені на ланцюг, кожна ланка в якому була завтовшки з руку. Величина й товщина дверей знову змусили Квентина Мартела засумніватися в мудрості своєї затії. Гірше було те, що обидві стулки виявилися пом’ятими: хтось намагався вирватися зсередини. У трьох місцях товсте залізо потріскалося, а верхній кут лівої стулки був оплавлений.

Двері охороняло четверо бронзових бестій. У трьох були довгі списи, а четвертий — сержант — був озброєний коротким мечем і кинджалом. У нього маска була у формі голови василіска. Решта бестій була в комашиних масках.

«Сарана»,— збагнув Квентин.

— Пес,— промовив він.

Сержант напружився.

І цього вистачило Квентинові Мартелу, щоб здогадатися: щось пішло не так.

— Схопити їй,— прохрипів він, у той час як рука василіска метнулася до меча.

Він рухався швидко, цей сержант. Але Здоровань рухався ще швидше. Кинувши смолоскип у найближчу сарану, він потягнувся за спину й вихопив келеп. Не встиг клинок василіска вислизнути зі шкіряних піхов, а гостряк келепа вже увігнався василіскові у скроню, пробивши тонку бронзову маску, шкіру й кістку. Сержант поточився вбік, а потім його коліна підломилися, й він осів на підлогу, шалено здригаючись усім тілом.

Квентин закам’яніло витріщався, у животі вирувало. Його власний клинок і досі ховався в піхвах. Княжич не встиг навіть потягнутися по нього. Очима він прикипів до присмертного сержанта, який і досі сіпався. На підлозі валявся смолоскип, затухаючи, й у його світлі всі тіні стрибали й корчилися, немов передражнюючи передсмертні дрижаки сержанта. Княжич і не бачив, що на нього насувається спис, поки Герис не втелющився в нього, відкидаючи вбік. Гостряк списа чиркнув по лев’ячій голові. Навіть по дотичній удар був такої сили, що мало не зірвав маску. «А поцілив би точно мені в шию»,— приголомшено подумав княжич.

Герис лайнувся: його оточила сарана. Долинув тупіт ніг. А потім з тіней вибігли перекупні мечі. Один з чатових на мить затримав на них погляд — і цього вистачило Герисові, щоб наблизитися до нього впритул, обминувши наставлений спис. Він загнав меча під маску, в шию бестії, а другий вояк у масці сарани отримав у груди арбалетну стрілу.

Останній чатовий у масці сарани впустив списа.

— Здаюся. Я здаюся.

— Ні. Помри,— сказав Каґо, одним ударом араха знімаючи йому голову з плечей: валірійська криця розітнула шкіру, кістки і хрящі, немов сало.— Забагато галасу,— дорікнув Каґо.— Почули всі, хто має вуха.

— Пес,— сказав Квентин.— Сьогоднішнє гасло начебто мало бути «пес». Чому вони нас не пускали? Нам сказали...

— Вам сказали, що ваша вся затія — божевілля, ти не забув? — втрутилася Гарна Мерис.— Роби те, заради чого прийшов.

«Дракони,— подумав Квентин.— Так. Ми прийшли по драконів». Відчуття було таке, наче його от-от знудить. «Що я тут роблю? Батьку, навіщо? За чотири хвилі загинуло четверо людей — і за що?»

— Вогонь і кров,— прошепотів він,— кров і вогонь.

Кров уже збиралася в калюжу в нього під ногами, просочуючи товсту цегляну підлогу. Вогонь чаївся за дверима.

— Ланцюги... в нас нема ключа...

— У мене є ключ,— сказав Арч і широко та швидко замахнувся келепом. Коли лезо торкнулося замка, посипалися іскри. І ще раз, і ще раз, і ще раз. За п’ятим разом замок тріснув, і ланцюг упав з таким гуркотом, що його, упевнений був Квентин, почула половина піраміди.— Давайте сюди віз.

Нагодовані дракони будуть слухняніші. «Нехай потішаться запеченою бараниною».

Арчибальд Айронвуд, учепившись у залізні двері, потягнув стулки врізнобіч. Іржаві завіси зарипіли, щоб уже прокинулися всі, хто й досі не прокинувся від гуркоту розбитого замка. В обличчя знагла вдарило гаряче повітря, густе від запахів золи, сірки й обгорілого м’яса.

За дверима була чорнота — похмура пекельна темрява, яка здавалася живою і загрозливою, голодною. Квентин відчував, що в темряві щось є — скрутилося й чекає. «Воїне, дай мені мужності,— молився він. Йому не хотілося