Танок драконів - Джордж Мартін
Спустившись на дванадцять поверхів, він натрапив на Гирявого, який уже чекав, сховавши грубе обличчя за маскою, в якій був і вранці: кажана-кровопія. З ним було шестеро бронзових бестій. Усі були в однакових комашиних масках.
«Сарана»,— збагнув Селмі.
— Гролео,— промовив він.
— Гролео,— відповів один з-поміж сарани.
— Це не вся сарана, я маю більше,— зронив Скагаз.
— Шістьох достатньо. Хто стоїть при дверях?
— Мої. Проблем не буде.
Сер Баристан стиснув Гирявого за руку.
— Не проливайте крові без потреби. А завтра ми зберемо раду й повідомимо всьому місту, що ми зробили і чому.
— Як скажете. Щасти, старий.
І вони розійшлися в різні боки. Щойно сер Баристан продовжив спуск, бронзові бестії рушили за ним.
Покої короля ховалися в самому серці піраміди, на шістнадцятому й сімнадцятому поверхах. Спустившись туди, Селмі побачив, що двері замкнені на ланцюг, а обабіч стоять на чатах двоє бронзових бестій. Під каптурами їхніх клаптикових плащів ховалися маски щура й бика.
— Гролео,— сказав сер Баристан.
— Гролео,— відповів бик.— Третя зала праворуч.
Щур відімкнув ланцюги. Сер Баристан зі своїм супроводом увійшов у вузький службовий коридор з червоно-чорної цегли, освітлений смолоскипами. Проминув дві зали й повернув праворуч у третю, а за ним летіло відлуння кроків.
Під різьбленими дверима з твердого дерева, які вели в покої короля, стояв Сталевошкурий — молодий боєць із кубла, який ще не вважався першокласним. Щоки й чоло в нього були помережані складним чорно-зеленим татуюванням — то були стародавні валірійські чаклунські символи, які начебто робити його шкіру твердою, як сталь. Такі самі символи вкривали його груди й руки, хоча ще треба перевірити, чи здатні вони зупинити меч або топір.
Але й без них Сталевошкурий мав грізний вигляд: цей стрункий жилавий юнак був на півфута вищий за сера Баристана.
— Хто йде? — гукнув він, нахиляючи барду, щоб перегородити прохід. Побачивши сера Баристана в супроводі сарани, він прибрав барду й мовив: — Старий сер.
— З ласки короля, я мушу з ним переговорити.
— Година пізня.
— Година пізня, але потреба нагальна.
— Я можу запитати,— мовив Сталевошкурий, стукнувши ратищем барди в двері до королівських покоїв. Відчинилося вічко. З’явилося дитяче око. Крізь двері гукнув дитячий голос. Сталевошкурий відповів. Почулося, як відсувається важкий засув. Двері розчахнулися.
— Тільки ви,— мовив Сталевошкурий.— Бестії чекають тут.
— Як зволите,— мовив сер Баристан і кивнув до сарани. Один з вояків кивнув у відповідь. Селмі один ковзнув у двері.
Королівські покої — темні, без вікон, зусібіч оточені цегляними стінами вісім футів завтовшки — усередині виявилися великими й розкішними. Високу стелю підтримували великі чорні дубові бантини. Підлога була встелена шовковими килимами з Карта. На стінах висіли безцінні гобелени, старовинні й побляклі, які змальовували славні дні Старої Імперії Гіса. На найбільшому гобелені було зображено, як останні вцілілі вояки переможеної валірійської армії пірнають під ярмо, де їх заковують у ланцюги. Арка, яка вела в королівську спальню, прикрашена була парою коханців, вирізьблених із сандалового дерева, відполірованих і наолієних. Серові Баристану вони здалися огидними, хоча, без сумніву, за задумом мали збуджувати пристрасть. «Що швидше ми підемо звідси, то краще».
Світила тільки бронзова жаровня. Біля неї стояло двоє чашників королеви — Драказ і Кеза.
— Міклаз пішов будити короля,— сказала Кеза.— Принести вам вина, сер?
— Ні. Дякую.
— Присядьте,— мовив Драказ, указуючи на лавку.
— Ліпше я постою.
Чути було голоси, які долинали через арку зі спальні. Один з голосів належав королю.
Минула довга хвиля, перш ніж шляхетний король Гіздар зо Лорак Чотирнадцятий з’явився, позіхаючи і зав’язуючи пояс на халаті. Халат був із зеленого атласу, багато гаптований срібною ниткою і розшитий перлами. Під ним король виявився цілком голим. Це добре. Голі люди почуваються вразливими і менше схильні виявляти самогубний героїзм.
Жінка, яка, помітив сер Баристан, визирала з арки, ховаючись за серпанковою завісою, теж була гола, і шовк лише частково приховував її перса і стегна.
— Пане Баристане,— знову позіхнув Гіздар,— котра година? Прийшли новини про нашу любу королеву?
— Ні, ваша світлосте.
— «Ваша препишносте», будь ласка,— зітхнув Гіздар.— Хоча в таку годину доречніше буде «ваша сонність».
Король підійшов до буфету, щоб налити собі кубок вина, але в карафі залишилося на самому денці. На обличчі короля промайнуло роздратування.
— Міклазе, вина. Негайно.
— Так, ваша величносте.
— Візьми з собою Драгаза. Карафу арборського золотого і ще карафу солодкого червоного. І ніякої отої жовтої сечі. І ще раз побачу карафу порожньою — відшмагаю лозиною твої прегарні рожеві щічки.
Хлопчак помчав геть, а король знов обернувся до Селмі.
— Мені снилося, що ви знайшли Данерис.
— Сни не завжди справджуються, ваша світлосте.
— Підійшло б «ваша ясновельможносте». Що привело вас до мене в таку годину, сер? У місті сталося лихо?
— У місті все спокійно.
— Справді? — Гіздар був дещо збентежений.— То навіщо ви прийшли?
— Поставити вам питання. Ваша препишносте, це ви — гарпія?
Кубок випав з Гіздарових пальців і, відскочивши від килима, покотився.
— Ви прийшли до мене в спальню глупої ночі, щоб таке питати? Ви збожеволіли? — мовив король, тільки зараз помітивши, що сер Баристан у кольчузі й кірасі.— Що... навіщо... як ви смієте...
— Отрута — ваших рук справа, ваша препишносте?
Король Гіздар позадкував.
— Сарана? Це... це дорнянин. Квентин, так званий княжич. Запитайте Резнака, якщо не вірите мені.
— У вас є докази? Чи в Резнака?
— Ні, бо в іншому разі його б уже арештували. Можливо, слід це все одно зробити. Понад усякий сумнів, Маргаз витягне з них зізнання. Вони всі отруйники, ці дорняни. Резнак каже, вони поклоняються зміям.
— Вони їдять змій,— мовив сер Баристан.— Це було ваше бійцівське кубло, ваша ложа, ваші місця. Солодке вино і м’які подушки, інжир, дині й медова сарана. Це все забезпечили ви. Ще й заохочували її світлість скуштувати сарану, але самі жодненької не з’їли.
— Я... я не можу їсти гостре. Вона ж