Танок драконів - Джордж Мартін
Коли пообіддя перейшло у вечір, Селмі звелів своїм підопічним скласти мечі та щити і стати колом. Він розповів їм, що воно означає — бути лицарем.
— Справжнього лицаря визначає шляхетність, а не меч,— пояснив він.— Лицар без честі — не більш як звичайний убивця. Ліпше загинути з честю, ніж жити без неї.
Йому здалося, хлопці дивлятьсяся на нього, не розуміючи, але одного дня вони все зрозуміють.
По тому, повернувшись на верхівку піраміди, сер Баристан розшукав Місанді, яка читала, обклавшись горами сувоїв і книжок.
— Сьогодні нікуди не виходь, дитинко,— сказав він до неї.— Хай що відбуватиметься, хай що ти побачиш чи почуєш, не виходь з королівських покоїв.
— Віддана королеві багато чує,— озвалася дівчинка.— Дозвольте запитати...
— Ліпше не треба.
Сер Баристан вийшов у садок на терасі. «Я для такого не створений»,— подумав він, дивлячись на велике місто. Піраміди одна по одній прокидалися, оживали ліхтарі й смолоскипи, в той час як на вулицях унизу збиралися тіні. «Змови, інтриги, нашіптування, брехні, подвійні таємниці... як я міг у це влізти?»
Можливо, йому вже час звикнути до таких речей. Червона фортеця теж мала свої секрети. «Навіть Рейгар їх мав». Королевич Драконстонський ніколи не довіряв серові Баристану, як довіряв Артуру Дейну. І доказ цьому — Гаренхол. «Рік облудної весни».
Спогад про це і досі був гіркий. Старий лорд Вент оголосив турнір невдовзі по візиту свого брата — сера Освела Вента з королівської варти. Нашіптувач Вейрис переконав короля Ейриса, що його син змовляється скинути його і що Вентів турнір — просто підстава для Рейгара зібрати разом якнайбільше лордів. Від самого Сутінь-долу Ейрис ані ногою не ступав за межі Червоної фортеці, аж раптом оголосив, що супроводжуватиме королевича Рейгара в Гаренхол — і відтоді все полетіло шкереберть.
«Якби я був кращим лицарем... якби я скинув королевича з коня в останньому заїзді, як скинув перед ним стількох інших, саме я обирав би королеву краси й кохання...»
Рейгар обрав Ліанну Старк з Вічнозиму. Баристан Селмі зробив би зовсім інший вибір. Обрав би не королеву, звісно, яка не була присутня. І не Елію Дорнську, хоча вона добра й ніжна: якби обрали її, можна було б уникнути війни й ворохобні. Ні, він обрав би юну панну, яка нещодавно з’явилася при дворі, одну з фрейлін Елії Дорнської — Ашару Дейн... хоча порівняно з Ашарою Дейн, дорнська князівна була кухонною нечупарою.
Минуло стільки років, а сер Баристан і досі пам’ятав Ашарину усмішку і її сміх. Досить було заплющити очі — і він бачив її: бачив довгі темні коси, які спадали на плечі, бачив ці манливі фіалкові очі. «У Данерис такі самі очі». Іноді, коли королева дивилася на нього, він почувався так, наче дивиться на Ашарину доньку...
Але донька в Ашари народилася мертва, а його чарівна леді незабаром по тому викинулася з вежі, збожеволівши від горя через втрачену дитину й, можливо, через чоловіка, який збезчестив її в Гаренхолі. Вона померла, так і не дізнавшись, що сер Баристан її кохав. Звідки їй було дізнатися? Він був лицарем королівської варти, дав обітницю целібату. Якби він їй відкрив свої почуття, добром це не закінчилося б. «Але мовчання теж добром не закінчилося. Якби я скинув з коня Рейгара й коронував Ашару як королеву краси й кохання, може, вона б задивилася на мене, а не на Старка?»
Цього він уже ніколи не дізнається. З усіх поразок Баристана Селмі ця мучила його найбільше.
Небо затягнуло хмарами, гаряче й вологе повітря тиснуло, але все одно в сера Баристана дрижаки пробігали по хребту. «Пахне дощем,— подумав він.— Насувається негода. Якщо не сьогодні, то завтра». Цікаво, подумалося йому, чи доживе він до неї. «Якщо у Гіздара є свій Павук, я вже, вважайте, мрець». Але якщо до цього дійде, він воліє померти, як жив: з мечем у руці.
Коли на заході, за вітрилами кораблів у Невільничій бухті, згасло останнє світло, сер Баристан зайшов назад у покої, викликав двох слуг і наказав їм нагріти води на купіль. Після тренування зі зброєносцями в пообідню спеку він почувався брудним і спітнілим.
Воду принесли літеплу, але Селмі сидів у купелі, поки вона геть не захолола, й тер собі шкіру, поки та не почервоніла. Вимившись дочиста, від виліз із купелі, витерся, вдягнувся в біле. Панчохи, білизна, шовкова сорочка, шкірянка зі стьобаною підкладкою — усе чисте й вибілене. Згори надягнув обладунки, які йому подарувала королева на знак своєї пошани. Кольчуга була позолочена, тонкої роботи, кільця поєднувалися так, що вона гнулася, як добра шкіра; кіраса була емальована, тверда як крига і біла як сніг. На білий шкіряний пояс із золотою пряжкою Селмі повісив зброю — кинджал на один бік і меч на другий. Останнім він зняв з гачка довгий білий плащ і застебнув його на плечах.
Шолома Селмі так і залишив на гачку. Вузький проріз для очей обмежує видимість, а йому потрібно бачити все, що відбуватиметься. Поночі в залах піраміди темно, й вороги можуть напасти з будь-якого боку. Крім того, пишні драконячі крила, які оздоблюють шолом, милують око, але вони — гарна мішень для меча чи топора. Шолома сер Баристан залишить для наступного турніру, якщо з ласки Сімох доживе до нього.
Озброєний і обладований, літній лицар чекав, сидячи в темряві своєї маленької спальні, суміжної з покоями королеви. Перед ним у пітьмі пролітали обличчя всіх королів, яким він служив і яких підвів, а також обличчя побратимів з королівської варти. Цікаво, думалося йому, скільки з них зробили б те, що зараз збирається зробити він? «Дехто, без сумніву, зробив би. Але не всі. А дехто, не завагавшись, убив би Гирявого як зрадника». Надворі почало дощити. Сер Баристан самотою сидів у темряві, дослухаючись. «Крапає, наче то сльози,— думав він.— Сльози покійних королів».
А потім прийшов час іти.
Велика піраміда Міріна — відлуння Великої піраміди Гіса, чиї незмірні руїни колись відвідав Ломас Легконіг. Як і її стародавня попередниця,
