Танок драконів - Джордж Мартін

— Пощадіть,— заблагав він.— Я не хочу помирати.

— Мало хто хоче. Але все одно всі люди помирають,— сховавши меча, сер Баристан поставив Гіздара на ноги.— Ходімо. Я проведу вас у камеру.

На цей час бронзові бестії, певно, вже роззброїли Сталевошкурого.

— Вас триматимуть під вартою до повернення королеви. Якщо проти вас не знайдуть ніяких доказів, ви лишитеся неушкодженим. Даю вам слово лицаря.

Узявши короля під руку, він повів його геть зі спальні, відчуваючи дивне запаморочення, немов від сп’яніння. «Я був королівським вартовим. А хто я тепер?»

Міклаз і Драказ повернулися з Гіздаровим вином. Вони застигли у відчинених дверях, притискаючи карафи до грудей і вибалушеними очима витріщаючись на Хразове тіло. Кеза й досі плакала, але з’явилася Джезана, почала її втішати. Обіймала молодшу дівчинку, гладила по голові. Позаду них стояло кількоро інших чашників, спостерігаючи.

— Ваша величносте,— заговорив Міклаз,— шляхетний Резнак мо Резнак п-просив п-переказати вам, щоб ви приходили негайно.

Хлопчак звертався до короля, так наче сер Баристан і не присутній, так наче на килимі не валяється мрець, чия кров повільно заливає шовк червоним. «Скагаз мав арештувати Резнака, поки ми не переконаємося у його відданості. Щось пішло не так?»

— Приходив куди? — запитав сер Баристан у хлопчика.— Куди сенешаль просить його світлість іти?

— Надвір,— сказав хлопчина, який немов уперше побачив Селмі.— Т-тобто на т-терасу, сер. П-побачити самому.

— Побачити що?

— Д-д-драконів. Драконів випустили, сер.

«Семеро спасіть»,— подумав літній лицар.

Приборкувач драконів

Ніч повільно скрадалася на чорних лапах. Година кажана поступилася місцем годині в’юна, а та в свою чергу — годині привидів. Княжич лежав у ліжку, втупившись у стелю, снив без сну — пригадував, уявляв, крутився під лляним покривалом, а у голові гарячково вирували думки про вогонь і кров.

Нарешті, втративши надію заснути, Квентин Мартел пішов у світлицю, де налив собі кубок вина і просто в темряві його випив. Солодкий смак був втіхою для язика, отож Квентин запалив свічку й налив собі ще кубок. «Вино допоможе заснути»,— сказав він собі, знаючи, що не допоможе.

Довгий час він задивлявся на свічку, а відтак відставив кубок і потримав долоню над полум’ям. Тільки зібравши всю волю в кулак, він примусив себе опустити руку нижче, поки полум’я не торкнулося шкіри, та щойно це сталося, княжич миттю відсмикнув руку, скрикнувши від болю.

— Квентине, ти здурів?

«Ні, просто злякався. Не хочеться згоріти».

— Герисе?

— Я почув, що ти ходиш.

— Не міг заснути.

— А опіки допоможуть? Тепле молоко і колискова були б кращі. А ще краще — можу відвести тебе у Храм грацій і підшукати тобі дівчину.

— Повію, маєш на увазі.

— Там їх називають граціями. Вони бувають різних кольорів. Червоні — єдині, з якими можна спати,— мовив Герис, сідаючи навпроти за столом.— Нашим септам, скажу я тобі, непогано було б узяти цю ідею на озброєння. Звертав увагу, що всі старі септи завжди нагадують чорнослив? Ось до чого доводить цнотливе життя.

Квентин визирнув на терасу, де серед дерев густо залягли нічні тіні. Чулося тихе крапання води.

— Це дощ? Усі твої повії поховалися.

— Не всі. У садах насолод є затишні хатинки, і там вони щоночі чекають, поки якийсь чоловік їх обере. Кого не оберуть, ті там лишаються до самого сходу, почуваючись самотніми і забутими. А ми могли б їх утішити.

— Ти хотів сказати — вони могли б утішити мене.

— І це також.

— Не така втіха мені потрібна.

— Я не згоден. Данерис Таргарієн — не єдина жінка на світі. Хочеш цнотливим і померти?

Квентин узагалі не хотів помирати. «Я хочу повернутися в Айронвуд і поцілувати обох твоїх сестер, побратися з Гвінеї Айронвуд, спостерігати за розквітом її краси, народити разом з нею дитину. Хочу виїздити на турнірах, полювати з соколом і з собаками, відвідати маму в Норвосі, перечитати книжки, які надсилає мені батько. Я хочу, щоб Клетус, Вілл і мейстер Кедрі знову були живі».

— Гадаєш, Данерис зрадіє, дізнавшись, що я переспав з якоюсь хвойдою?

— Можливо. Чоловіки обожнюють цнотливиць, але жінка любить, щоб чоловік трохи розумівся на тому, як поводитись у спальні. Це трохи схоже на бойове мистецтво. Щоб мати вправність, треба тренуватися.

Жарт уколов княжича. Квентин ніколи ще не почувався таким хлопчаком, як тоді, коли просив руки Данерис Таргарієн. Думка про те, що треба буде лягти з нею ліжко, лякала його не менше за драконів. А що як він не зможе її задовольнити?

— У Данерис є фаворит,— захищаючись, мовив він.— Батько відіслав мене сюди не для того, щоб розважати королеву в спальні. Ти знаєш, навіщо ми приїхали.

— Ти не можеш з нею побратися. В неї вже є чоловік.

— Вона не кохає Гіздара зо Лорака.

— Який зв’язок між коханням і шлюбом? Кому знати, як не княжичу. Кажуть, твій батько одружився з кохання. Багато радості це принесло?

«Небагато». Половину шлюбу Доран Мартел і його дружина-норвосянка провели нарізно, а другу половину — в постійних сварках. Це єдиний раз батько вчинив згарячу, кажуть люди, єдиний раз послухався серця, а не голови, і все життя про це шкодував.

— Не всі ризики закінчуються лихом,— не здавався Квентин.— Це мій обов’язок. Моя доля.

«Ти ж начебто мій друг, Герисе. Чого ти кпиш з моїх надій? Мене й так обсідають сумніви, міг би й не підливати олії у вогонь моїх страхів».

— Це стане моєю великою пригодою.

— Пускаючись у великі пригоди, люди незрідка гинуть.

Герис таки мав рацію. У легендах частенько про це йдеться. Звитяжець разом з друзями й товаришами вирушає в похід, стикається з небезпеками, з перемогою повертається додому. Але дехто з його товаришів не повертається. «Однак сам звитяжець не гине ніколи. Я мушу стати цим звитяжцем».

— Я маю виявити мужність. Невже ти хочеш, щоб Дорн пам’ятав мене як невдаху?

— Дорн і так навряд чи довго про нас пам’ятатиме.

Квентин посмоктав опік на долоні.

— Дорн пам’ятає Ейгона і його сестер. Драконів забути не так легко. Данерис люди також пам’ятатимуть.

— Якщо вона ще жива.

— Вона жива,— сказав Квентин. «Мусить бути жива».— Просто заблукала, а я її знайду.