Напівзагублений - Саллі Грін
Проте цей ряд такий довгий, нескінченний. У мене в руці Феїрборн, та я не можу вбити їх Феїрборном: мені потрібен пістолет. Де пістолет?
— Мені потрібен пістолет.
— Цссс, Натане. Цссс.
— Дайте мені зброю.
— Цить, Натане. Відпочивай.
І знову темрява. Можливо, це означає, що я мертвий. Добре.
Спокій.
Я знову в камері. Не хочу сюди повертатися. Тут холодно. Мені це не подобається. Усі полонені на колінах, руки в них зв’язані за спинами. Я проходжу повз Ловців, їх тут сотні, тисячі, безкінечний ряд тіл. Але тепер у мене в руці пістолет. Я підходжу до першої Ловчині та стріляю їй у потилицю. Її тіло падає, а я вже приставляю дуло пістолета до наступної потилиці. Натискаю гачок. Натискаючи, кажу:
— Помри.
— Помри.
— Помри.
— Тихо, Натане. Це тільки сон. Цссс. Ти в безпеці. З тобою все добре.
І я хочу плакати. Хочу, щоб запала темрява.
— Я не хочу туди повертатися.
— Цссс. Ти в безпеці, Натане.
Габріель. Я хочу йому щось розповісти, але забув, що саме. Пробую поворушити рукою, та вона важка.
— Відпочивай, Натане. Відпочивай.
Я мушу рухатися. Щось робити. Я мушу йти.
— Натане. Відпочивай. Спробуй заспокоїтися.
Я не помер. Я волів би померти. Я не хочу повертатися в ту камеру.
Темно. Я підводжу очі й бачу повний місяць.
— Габріелю?
— Я тут.
— Габріелю.
— Усе гаразд. Ти був хворий. Тепер тобі вже краще.
— Чому я не можу зцілитися?
— Ти зцілюєшся, Натане. Поволі. Було багато отрути. Спеціальна куля. Спробуй заспокоїтися. Будь ласка.
— Я міг би… — сам не певний, що я міг би зробити. Забув.
Небо світлішає.
— Габріелю?
— Так, я тут, — відчуваю порух його руки; наші пальці переплетені.
— Не залишай мене.
Він лагідно кладе руку мені на груди. Відчуваю на шиї його подих, і це добре. І він добрий.
— Тобто ніколи не залишай мене.
— Розумію, Натане. Не залишу.
— Я хотів померти.
Він шепоче:
— А тепер відпочивай. Відпочивай.
Він залишається поруч зі мною, і його дихання дуже приємне.
А згодом я пригадую, що міг зробити. Це легко. Я міг їх усіх убити.
Втомлений
Я прокидаюся і бачу небо. Ясно-блакитне. Крони дерев. Арранове обличчя. Він справжній. Це не сон. Я не в камері. Я не вбивав Ловців. То була лише отрута — гірша, ніж та, якою мене підстрелили в Женеві, але всього лише отрута.
— Намагайся не рухатися, — каже Арран.
— Габріелю?
— Я тут, — і він доторкається до моєї руки. А я усвідомлюю, що мені бракує сил повернути голову.
— Маєш уже кращий вигляд, — каже Арран. — Як почуваєшся?
Я розмірковую над цим і відповідаю:
— Краще. Але ще не дуже добре, — мені навіть говорити важко. — Втомлений.
— Треба перевірити, — Арран обережно знімає мені з живота пов’язку. — Загоюється. Поволеньки. Кулю з тебе витягли, але отрута ще є. Ти мусиш сам її позбутися. Мусиш себе зцілювати. Зможеш?
Я зосереджуюся на зцілюванні. Нічого не відбувається.
— Не вдається, — ледве спромагаюся пробурмотіти.
— Ще вдасться. Ти не розучився; просто тобі ще бракує енергії. Потрібно більше часу на відпочинок.
Арран змащує мої рани на животі та грудях чимось холодним, а тоді перев'язує мене свіжими бинтами. Він каже Габріелю:
— Я дам йому сьогодні ще трохи зілля, щоб він поспав. Нехай менше рухається, — а відтак звертається до мене: — Натане, ти зцілишся. Але май трохи терпцю.
Я заплющую очі. Мені ще ніколи не було так погано. Навіть тоді, коли мене підстрелили в Женеві і я мусив іти пішки до Меркуріїного котеджу, я не почувався настільки паскудно. Та куля теж була зачарована. Ловецька куля. Але ці чари потужніші.
— Хочеш, щоб я до тебе говорив? — запитує Габріель. — Чи краще мовчати?
— Говори.
— Гаразд. Про що мені говорити? Хочеш, розповім тобі, що сталося?
Я ледь-ледь рухаю головою.
— Це так чи ні?
— Так.
— Гаразд. Ну, в тебе стріляла Донна. Виявилося, що вона таки шпигунка. Селія думає, що то була заздалегідь спланована акція — такий собі «троянський кінь». Вони очікували, що ти знайдеш той ловецький табір. Вони знали, що ти візьмеш Донну з собою в табір Альянсу, якщо тебе самого не вб’ють чи не впіймають Ловці. Донна мала долучитися до нас, вкрастися тобі в довір’я та дочекатися нагоди тебе вбити, але такий шанс їй трапився лише тоді, коли ми опинилися в першому таборі. Коли загинула Кірсті, вона забрала її ніж і пістолет. Тоді вирізала зі свого тіла спеціальну кулю, котра була зашита в пластиковій упаковці під шкіру її стегна.
Габріель показує маленьку круглу червонувато-руду кулю.
— Нові чари. Дуже паскудні. Куля, потрапляючи в тіло, немовби сама знає, куди їй далі рухатися. Вона просувалася до твого серця, залишаючи скрізь отруту. Знищуючи твої нутрощі. Селії лише за третьою спробою вдалося її вирізати.
— Гидота!
— Власне. Усіх зацікавила ця куля. Надзвичайно потужні чари. Щось подібне до магії Феїрборна, на думку Селії. Куля прагне вбивати.
Я заплющую очі.
— Усе добре? — хвилюється Габріель.
— Втомлений, — хоча це звучить радше як: «Томмм…».
— Хочеш, щоб я розповідав далі чи волієш відпочити?
— Розповідай, — я ледь ворушу вустами.
Він усміхається.
— Мені подобається такий Натан, спокійний і слухняний.
Я хотів би сказати Габріелю, як мені подобається його слухати і знати, що він поруч. Не знаю, як усе це сформулювати одним простим словом, тож лише ворушу губами:
— Добре.
— І який не лається на мене і не йде геть. Ця ситуація має свої переваги.
Я пробую зобразити усмішку, але я такий утомлений, що мушу заплющити очі. Відчуваю, як Габріель гладить моє чоло.
— Гаразд. На чому я зупинився? На кулі. Схованій у неї в стегні. Тож Донна вирізала цю кулю зі стегна, зарядила нею пістолет і дочекалася тебе. Вона вистрілила тобі в живіт. Зачепила скраю ліву легеню. Намагалася влучити тобі в тіло. Знала, що далі куля зробить усе сама.
Габріель на кілька секунд замовкає.
— А потім почалося божевілля. Вона мала ще й другий пістолет, зі звичайними ловецькими кулями. Влучила в Несбіта. Але поранила його не надто серйозно, лише в руку. Хоч я
