Напівзагублений - Саллі Грін

І це, звичайно, правда; коли ми тільки-но познайомилися, я справді розповідав йому про себе, про своє життя.

Я підсуваюся до нього ближче й кажу:

— Добре. То про що тобі розповісти?

— Про всяке, про важливе.

— Наприклад? — мені цікаво, що він має на увазі: мого батька чи мої видіння.

— Розкажи мені про Уельс. Я хочу колись поїхати з тобою в Уельс.

Я всміхаюся, і водночас мені на очі навертаються сльози. І я розповідаю йому про те особливе місце в горах, куди я помандрував одного літа: там було невеличке озеро, і я міг видиратися на кручу та пірнати з неї у воду. І я обіцяю взяти його туди, коли закінчиться війна. Я трохи дивлюся на вогонь, але більшість часу дивлюся на Габріеля і знаю, що більше ніколи в житті не схочу завдати йому болю.

Золотистість

Я прокидаюся вдосвіта. Небо світлішає, Габріель спить біля мене. У таборі ще панує тиша. Я розпалюю вогнище. Починаю вже думати про кашу, аж раптом відчуваю, як мої кістки просякають холодом, і все довкола мене оповиває сіра пелена. Видіння, це знову воно.

Золотиста заграва охоплює півнеба, і здається, що ліс теж спалахує сяйвом. Я поволі йду поміж деревами. Я ніби щойно народився і бачу цей світ уперше. Повітря довкола мене вібрує, мов живе. Усе таке дивовижне. І прекрасне. Кожна найдрібніша деталь вражає своєю красою. І цих деталей безліч. Кольори, обриси, форми, звуки, температура, повітря. Я повертаюся і бачу Габріеля. Він теж прекрасний. Він кличе мене до себе помахом руки. Збоку в нього пістолет. За його спиною зникає темна постать Несбіта. Я знову дивлюся на мальовничі луки, дерева і сонце, а потім прямую до Габріеля. І ось я вже лечу спиною назад у повітрі, і світ довкола міняється, повнячись шумом, болем і хаосом, а я лежу на землі та дивлюся на небо, а тоді бачу обличчя Габріеля. Біль у животі нестерпний, палючий, він підбирається до мого серця. Він мене вбиває, і я це знаю.

Я помираю.

Перший табір

Я, Габріель, Несбіт, Селія, Адель, Кірсті й Донна прямуємо до першого табору. Селія, здається, вирішила зробити Адель своєю особистою помічницею. Донна пішла з нами, щоби Ван змогла дати їй спеціальне правдиве зілля і ми нарешті дізналися, кому віддана Донна. Руки в неї не зв’язані, але біля неї постійно, немов приклеєна, перебуває Кірсті, а зважаючи на те, що Кірсті майже вдвічі дебеліша за Донну, я цілком певний, що вона з нею легко впоралася б, якби Донна щось задумала. Хоч я й не думаю, що може щось таке статися.

Щоб дістатися до табору номер один, ми мусимо пройти крізь дві розколини, а поміж розколинами треба ще якийсь час бігти, та однаково лишилося всього кілька годин до тієї миті, коли я побачу Анналізу. Не можу зрозуміти, що саме я відчуваю зараз, окрім нетерплячки.

Біля першої розколини Габріель бере мою ліву руку своєю правицею, і ми переплітаємо пальці, а Селія тим часом скеровує в розколину ліву Габріелеву руку. Я набираю повні груди повітря, коли Габріеля всмоктує всередину, а мене затягує туди слідом за ним, і видихаю, коли ми вже летимо крізь пітьму. Розколина така коротка, що майже відразу попереду з’являється світло, і ось ми вже в лісі з другого боку.

Прибувають й інші, і Селія рушає далі. Ми намагаємося не відставати від неї. Ми рухаємося повільніше, ніж мені хочеться, але швидко налаштовуємося на спільний ритм. Ліс рідшає і виводить нас на галявину, вкриту снігом.

Я запитую в Селії:

— А далеко наступна розколина?

— За півтора кілометра, там, за річкою.

Я збираюся спитати, чи далеко звідси річка, аж раптом ми опиняємося на краю стрімкої кручі, а відтак стрибаємо з берега в крижану воду. Течія дуже сильна. Але ми вже видираємося на другий берег і біжимо по коліна в снігу до дерев, що височать перед нами.

Біля наступної розколини Селія допомагає всім пройти, а мене просить затриматися. Вона каже:

— Зачекай, Натане, ти підеш зі мною.

Коли всі вже зникли в розколині, Селія мовить:

— Ти повинен чітко для себе з’ясувати, що робитимеш, коли побачиш Анналізу.

— Не переймайся, вже з’ясував.

— І що саме?

— Я ж тобі казав: хочу, щоб її віддали під суд.

Селія пильно на мене дивиться.

— І ти нічого від мене не приховуєш?

— Я її не вб’ю, хіба що суд виявиться несправедливим. Якщо її виправдають, тоді я… відновлю справедливість.

— А якщо її засудять до ув’язнення?

— Селіє, сказати тобі цілком чесно? Не знаю, що я тоді зроблю. Але, якщо її виправдають, таки щось зроблю.

— Її не випустять на волю. Не випустять, якщо все буде згідно з законом.

Селія хапає мене за куртку і встромлює свою вільну руку в розколину.

По той бік розколини сіється мжичка. Селія каже:

— Натане, не відставай від мене. До табору бігти зо чверть години.

Вона відпускає мою руку лише після того, як я кажу: «Гаразд», — а тоді починає стрімко бігти.

Невдовзі я побачу Анналізу. Я хочу її побачити. Маю надію, що вона закута в ланцюги. Хочу, щоб вона бачила, як я дивлюся на неї.

До табору номер один уже зовсім близенько, але Селія вповільнює ходу, а тоді взагалі зупиняється. Вона роззирається, і я бачу за її поведінкою: сталося щось непередбачене.

— Що? — запитую в неї я.

— Тут мав бути спостережний пункт.

До нас долучаються всі інші, Несбіт цікавиться:

— Що трапилося?

— Я не певна, — відповідає Селія. — До табору звідси чотириста метрів. Натане, скористайся своєю невидимістю і перевір табір. Несбіте, Габріелю, розвідайте все ліворуч од нас. А ми з Адель оглянемо все праворуч. Кірсті, залишайся тут разом з Донною. За п’ять хвилин зустрінемося всі тут.

Я стаю невидимим і обережно рушаю вперед. Не встигаю пройти і ста метрів, коли чую легеньке шипіння. Це шум, що його спричиняють у моїй голові мобільні телефони. В Альянсі ніхто ними не користується. Чорт!

Я поволі просуваюся вперед. Шипіння мобілок ледь чутне. Але я скрадаюся далі, й воно гучнішає. До табору не менше двохсот метрів. Попереду, мабуть, Ловці. Я йду далі, не помічаючи ніяких ознак їхньої присутності. Довкола панують тиша і спокій, якщо не зважати на легеньке шипіння в