Напівзагублений - Саллі Грін

— І тобі не спало на думку поділитися цими чутками зі мною? Своїми здогадами? — я матюкаюсь і відвертаюся. — І коли я її шукав, а ти радив мені не ризикувати життям, нападаючи на Ловців, ти міг би будь-якої миті мене зупинити, просто розказавши про свої «здогади»?

— Я не знав, що ти збираєшся нападати на Ловців.

Але я не хочу його слухати. Не можу цього збагнути. Не розумію, чому він не сказав мені про Анналізу. Він же знав, що мене це доводить до сказу.

— Ти знав про неї й нічого мені не казав!

— Я намагався…

— Ти мені нічого не сказав, — я нахиляюся до нього та кричу йому просто в обличчя: — Нічого!

— Я був…

— А я тобі вірив, — кидаю я йому крізь зуби.

Тепер уже Габріель підступає до мене і теж цідить крізь зуби:

— Ні, ти вже не віриш мені… давно. Не розповідаєш, що ти робиш і що робив. Зникаєш на кілька днів і не кажеш мені, де був, кого вбив. А коли й кажеш, то якнайменше. І лише тоді, коли вважаєш за потрібне.

Не можу повірити, що він мене ще й звинувачує. Він — той, хто мовчав про Анналізу, — звинувачує мене! Я плюю в Габріеля. Влучаю йому в щоку.

Габріель дивиться на мене. Я ще ніколи в житті не бачив його сердитим. Несбіт вклинюється поміж нами, відштовхуючи від мене Габріеля, та каже йому:

— Та це ж наш Натан, шо ти хочеш. Люби його таким, яким він є.

Селія кричить:

— Натане, опануй себе!

Я повертаюся до Селії, проклинаю її, а потім глибоко вдихаю і кажу:

— Я так бачу, що про це знали всі?

— Знала Ґрейторекс, але їй наказали не повідомляти тобі, щоб ти не потикався в перший табір, хоча це виявилося зовсім не складно, бо ти й у третьому таборі майже не з’являвся.

— Ну, і чому ж ви кажете мені про це зараз?

— Як я вже казала вчора, Альянс має забезпечити однакове ставлення до всіх чарівників, з дотриманням верховенства права. Наразі триває війна, але закони ніхто не скасовував і ми маємо їх дотримуватися. Анналіза — наша полонянка. Вона не хоче воювати. Вона не підтримує Соула і не збирається його підтримувати, але й не вірить у те, що війна розв’яже всі проблеми.

— Мені начхати на те, в що вона вірить. Але я хочу знати, що ви збираєтеся з нею зробити.

— Ми збираємося віддати її під новостворений суд — суд Чорних і Білих магів, які зможуть винести вирок. Вона стріляла в Маркуса, Чорного мага і цінного учасника Альянсу. І через її дії Альянс зазнав важкої поразки. Є певна кількість Чорних відьмаків, очолюваних Ґусом, які прагнуть покарати Анналізу. А для Альянсу важливо, ба навіть необхідно, щоб усі пересвідчилися у справедливості його рішень, у тому, що ставлення до всіх чарівників, Чорних або Білих, буде однаковим. Тільки таким чином ми зможемо продемонструвати різницю між Альянсом і Радою Білих магів. Однак справедливий суд над Анналізою означатиме й те, що вона зможе висловити аргументи на свій захист.

— І що ж то будуть за аргументи?

— Що вона діяла зопалу, у стані сильного збудження. Вона наполягає на тому, що просто намагалася врятувати свого брата.

І тепер я вже відчуваю не лють, а огиду до Анналізи, до її брехні. Я кажу Селії:

— Коннор був уже мертвий, коли вона вистрілила в Маркуса.

— Усе це вирішить суд. Усіх свідків перевірятимуть правдивим зіллям. Повір мені, Натане. Правда переможе.

— Тоді й ти мені повір, коли я кажу правду про те, що сталося: мій батько вбив Коннора О’Браєна, Ловця, який хапався за зброю. Анналіза вистрілила в Маркуса, коли Коннор був уже мертвий, а тоді втекла і залишила нас усіх напризволяще. Через неї загинув мій батько. А через смерть батька вже не було кому зупинити Ловців і загинула ціла сотня бійців Альянсу. Кров усіх цих жертв — на її руках.

— Натане, суд вислухає твої свідчення. Це цілком справедливо, — Селія робить паузу, а відтак додає: — Але не менш справедливо буде, якщо ти дозволиш суду вирішувати долю Анналізи. А не намагатимешся помститися на власний розсуд.

— Якщо її відпустять, я зроблю те, що вважаю за потрібне.

— Ну, тоді суду доведеться вирішувати і твою долю.

— Нехай тільки спробує.

Селія каже:

— Я припускаю, що ти знаєш, який у неї Дар?

Я багато про це думав і справді маю певні підозри. Після того, як Анналіза влучила в Маркуса, почалася страшна стрілянина. Габріель, рятуючи моє життя, штовхнув мене на землю, а коли я підвів очі, Анналізи вже там не було. Спочатку я подумав, що вона втекла й заховалася поміж деревами, але тепер мені здається, що насправді я одразу знав: вона щезла з очей цілком буквально.

— Вона може ставати невидимою, — підтверджує мої здогади Селія.

— Як доречно, що в неї той самий Дар, що і в її шановного батечка, і в преславного братика. Як же чудово. Тепер ми знаємо, що вона нічим від них не відрізняється.

— Так, і Ґус теж вважає це достатнім аргументом, але дехто каже, що й ти нічим не відрізняєшся від власного батька.

— Я можу цим тільки пишатися.

— Натане, не гарячкуй. В Альянсі є багато Білих магів, набагато більше, ніж Чорних, і хоч ніхто з них не палає любов’ю до Анналізиної родини, її все-таки здебільшого вважають слабкою і нікчемною, попри її Дар. У тебе ж такої переваги немає. Тебе вважають копією батька. Всі знають, до чого ти вдався, щоб заволодіти його Дарами.

— А що я мав робити?!

— Натане, в тому, що тебе бояться, нічого доброго нема. А багато Білих магів таки бояться тебе нинішнього або того, ким ти можеш стати. Вони симпатизують Анналізі, яка керувалася любов’ю та відданістю до введеного в оману брата, натомість тебе сприймають не інакше, як згубного Чорного відьмака, Маркусового сина, пожирателя сердець. Маркуса вбив ти. Дехто навіть каже, що це тебе треба віддати під суд.

— Я хотів його врятувати! Але шансів не було. Він помирав. Я не хотів цього робити!

— Угамуйся, Натане, — каже своїм спокійним і низьким голосом Селія.

Я вибухаю на неї лайкою.

— Деякі Білі чарівники, прибічники Анналізи, вважають, що найлегше буде її захистити, якщо зосередити всю увагу на тобі. Вони кажуть, що всі повинні бути рівними перед законом.

— То ти хочеш мене заарештувати? Тобі про це йдеться? За те, що я