Напівзагублений - Саллі Грін
— Мені здавалося, що ти не віриш у протиставлення добра та зла. Здається, ти казав, що в усьому цьому немає нічого ані доброго, ані поганого.
— Я мав на увазі твій Дар. Коли ти стаєш звіром, це не означає, що ти добрий або лихий.
— Я вбивав людей, коли звір опановував мною.
— Ти вбивав, щоб прогодуватися або вижити. І ти не вбивав сплячих людей.
Я хитаю головою.
— Ні. Габріелю, коли я вбивав у звірячій подобі, то пожирав людей. І ось що я тобі скажу: їсти людей недобре. Нічого доброго в цьому немає. Чи вбиваю я в звірячій подобі, чи в людській, а результат завжди однаковий: біля моїх ніг лежить ще одне мертве тіло.
— Коли ти звір, ти вбиваєш не з ненависті.
— Ловці — мої вороги. Ти хочеш, щоб я любив їх до смерті?
Габріель хитає головою.
— Ще перед тим, як усе це почалося, я казав, що Альянс цікавитиме лише те, скількох людей ти вб’єш, а ти можеш убити багатьох. Я й зараз так думаю. Вони хочуть, щоб ти отримав амулет і вбив для них Соула. А тим часом вони дозволять тобі вбивати багатьох інших.
— А ти хочеш, щоб Соул і далі робив свою справу?
— Ні. Але мене більше хвилюєш ти, а не він.
— Якщо я роздобуду амулет і він справді діятиме, то я стану нездоланним.
— Саме це мене й турбує. А ще я раніше казав, що коли Анналіза побачить твоє Чорне єство, побачить, як ти вбиваєш, як ти міняєшся, то вона вжахнеться тебе. І від цих своїх слів я не відмовляюся. Хоча мушу зізнатися, що це мене не надто турбувало. Мені вона ніколи не подобалася, я ніколи їй не довіряв, ніколи не розумів, що тебе в ній приваблювало. І визнаю: я хотів, щоб вона побачила це твоє єство. Хотів, щоб вона усвідомила, наскільки ви не підходите одне одному. Але… ти, Натане… ти такий особливий, бо… ти є і Білим, і Чорним, водночас і темним, і сповненим світла. Саме це я в тобі й люблю. Завжди любив. І я досі тебе люблю, Натане, і знаю, що завжди любитиму. Але ти змінюєшся. І тепер… тепер я боюся, що ти добудеш амулет і вдосконалиш усі свої Дари, отримані від батька. Ти станеш невразливим і вб’єш ще більше людей, багатьох-багатьох. Я боюся, що ти не зможеш зупинитися і загубиш себе цілком. А тоді вже і я почну жахатися тебе.
Плювок
Я сиджу й дивлюся на вогнище, розмірковуючи над тим, що сказав мені Габріель. Звичайно, я не хочу, щоб він мене жахався, але пригадую своє видіння, в якому він підкликає мене, тримаючи в руці пістолет. Чи здатен він вистрілити в мене? Я не можу в це повірити. Навіть якщо почне мене жахатися, такого він не зробить. А щодо тих його слів про втрату самого себе, про те, як я себе загублю… Я відчуваю, що роками по-справжньому не знав, хто я такий, але тепер знаю, що стаю дедалі подібніший до батька, я все чіткіше це усвідомлюю, і мені стає від цього добре. Щоб виконати своє завдання, вбити Соула з Воллендом і покінчити з їхнім пануванням, з їхнім терором, я мушу бути жорстоким і безжалісним, як Маркус.
Наступного дня ми востаннє неквапливо прочісуємо околиці, а тоді повертаємося в табір номер три, прибуваючи вже затемна. Несбіт одразу йде шукати Ван, але Ґрейторекс каже нам, що її вже тут немає, бо її викликали в перший табір.
Я запитую в неї:
— Щось сталося?
— Тобі треба підстригтися, — раптом хтось втручається, не даючи Ґрейторекс відповісти.
Я повертаюся та бачу Селію, що оглядає мене з голови до ніг. Ми не бачилися місяцями, тож я теж її розглядаю. Вона схудла, має втомлений вигляд, а поза тим залишається такою ж охайною і водночас непривабливою, як завжди.
Вона каже:
— Габріелю, приємно бачити, що ти й досі з ним.
Ми сидимо біля вогнища, Селія розпитує мене про Дари, і я їй кажу, що невдовзі, здається, вже зможу зупиняти час. Я очікую, що вона почне критикувати мене за напад на ловецький табір, але її це радше зацікавлює, аніж дратує, і схоже, їй подобається, що я зміг упоратися відразу з вісьмома.
— Хоча восьмеро — це, звісно, дурничка. Якщо захочеш прорватися до Соула, доведеться зіткнутися з вісьмома десятками.
Я очікую, що вона заговорить про амулет, але вона про нього навіть не згадує.
Я питаю:
— А якщо я й справді піду проти Соула, скільки бійців Альянсу зможуть мене підтримати?
— Чесно кажучи, не аж так багато, як мені хотілося б. Але влада Соула заснована на страху. Якщо ми його здолаємо, багато з тих, котрі бояться повстати й боротися з ним, перейдуть на наш бік. І я вірю, що тоді ми зможемо діяти всі разом: Білі, Чорні, Напівкровні. Це буде нелегко, і завжди хтось буде каламутити воду, але якщо всі вважатимуться рівними і до всіх буде однакове ставлення згідно з законом, тоді ми зможемо створити справедливу громаду, придатну для всіх нас.
Мені й досі важко повірити в те, що це каже Селія. Жінка, яка тримала мене в клітці на ланцюзі, тепер, здається, щиро вірить у світ, де разом мирно житимуть Чорні та Білі маги. От і я, Напівкодовий, сиджу поміж нею, Білою відьмою, та Габріелем, Чорним відьмаком.
Але розмова виходить якась дивна. Усі ці теревені про Чорних і Білих магів, але жодної згадки про амулет, хоча я думаю, що вона мусила б відчайдушно жадати, щоб я його отримав. Цікаво, в чому річ, і чи вона, бува, нічого не приховує.
Зненацька усвідомлюю, що навіть не запитав у неї про Аррана, і я спантеличений тим, що досі зовсім не згадував про свого брата. Я його не бачив, відколи завершилася ББ. Він був тоді з Селією, докладав усіх зусиль для зцілювання поранених, хоча тих, кого ще можна було врятувати, практично й не залишалося. Майже всі загинули. Я збираюся запитати про нього, побоюючись, чи не це приховує Селія, але вона ніби читає мої думки та каже:
— З Арраном усе добре. Він вправний цілитель,
