Напівзагублений - Саллі Грін

Отже, знову про взаємини між Чорним і Білим відьмацтвом.

Селія залишає нас, іде спати у своє шатро, а я й далі не можу зрозуміти, навіщо насправді вона завітала в табір номер три. Побачити мене? Зустрітися з Ґрейторекс? Щось сталося в Альянсі? І чому Ван зникла саме тоді, коли збиралася розповісти мені, як знайти Леджер?

Наступного ранку ми з Габріелем ідемо подивитися на двобої між стажерками. Несбіт теж бере участь. Йому подобається змагатися з жінками. Ми з Габріелем даємо вихованкам корисні поради, і одній з них урешті-решт вдається влучити Несбіту ногою по яйцях.

Донна теж тут, сидить навпроти нас, як минулого разу, і я бачу, що руки в неї й тепер зв’язані.

Я кажу Габріелю:

— Донна, мабуть, так аж до скону ходитиме зі зв’язаними руками.

— Несбіт казав мені, що Ван почала виготовляти для неї спеціальне правдиве зілля, але не встигла закінчити, бо змушена була повернутися в перший табір. Тому їй справді доведеться якийсь час так ходити.

— Здається, недарма я їй не довіряв: її відповіді під дією правдивого зілля були дещо дивні, — та потім я дивлюся на стажерок і усвідомлюю, що Донна мені подобається більше за них, тож кажу напівжартома: — Але, до твого відома, оцим усім я довіряю ще менше, ніж Донниній дупі.

Несбіт плюхається біля нас на землю, не відводячи ласих очей від стажерок і питає:

— Шо ти там казав про дупи?

Габріель обмірює його поглядом:

— Знаєш, Несбіте, навіть якщо ти додаси вік усіх стажерок і помножиш на кількість разів, що ти їх лапав, то результат усе одно буде вдвічі меншим від того, скільки, на їхню думку, тобі зараз років.

Несбіт регоче й каже:

— Ага, але ж ви помітили, як мало тут чуваків? На кожного хлопа — щонайменше по дві дівки, і деякі з цих чувіх починають…

— Впадати в розпач?

— Цікавитися більш зрілими мужчинами.

— Що?!

— А я, мушу сказати, тримаю себе останнім часом у добрій формі, — він плескає себе по череву, і справді, там, де раніше вже з’являвся був жирок, тепер лише пружні м’язи. Хоча жирку тут і ніде взятися: наша дієта не надто поживна. — Це нічо, шо я трохи старший, зате…

— Трохи! — вигукуємо ми з Габріелем одночасно.

— Та ви, чуваки, просто ейджисти якісь!

— Я чув, Несбіте, що тут одна жінка тобою захоплена, — каже Габріель. — Біла відьма. Білява.

— Тут багато білявок, — пхикає Несбіт.

— Дуже розумна. І в чудовій формі, — додає Габріель.

Несбіт розглядає вихованок.

— Гм. Яка саме?

Габріель не відповідає, і Несбіт зиркає на нього.

— Ну? Кажи, друзяко, колися.

— Вона прибула в табір минулої ночі.

— Селія? — Несбіт робить гримасу, а тоді регоче.

Саме цієї миті підходить Адель і каже:

— Несбіте, з тобою хоче поговорити Селія.

— Ха! Мабуть, вона таки справді впадає за мною, чуваки, — Несбіт зривається на ноги, поправляючи на собі одяг. — Ну, шо тут сказати, розпачливі часи й усяке таке.

— З тобою вона теж хоче поговорити, — додає Адель, і, глянувши на неї, я усвідомлюю, що вона це сказала не мені, а Габріелю.

Адель веде Габріеля та Несбіта до Селії. Ґрейторекс теж, мабуть, там, бо тут зі стажерками її немає. Цікаво, коли покличуть мене.

Не минає і години, й Адель повертається та просить мене йти за нею. Селія сидить біля вогнища, праворуч од неї сидить Ґрейторекс, а Несбіт і Габріель стоять ліворуч. Усі вони дивляться, як я підходжу до них. Несбіт трохи нервується та бурмоче щось на вухо Габріелю.

Габріель іде мені назустріч. Він має таки серйозний вигляд, що я одразу відчуваю тривогу. Гадки не маю, що сталося, але певен: щось погане.

Я зупиняюся. Габріель стоїть переді мною, заступаючи собою Селію та майже торкаючись мого плеча своїм. Він не намагається мене затримати, але стоїть так близько, що я відчуваю своєю рукою його тіло.

— Що коїться? — запитую я в нього.

— Селія все пояснить, але прошу тебе, Натане, намагайся зберігати спокій.

Селія каже:

— Сядь, Натане. Нам треба поговорити.

— Я можу розмовляти стоячи.

Селія теж підводиться, а тоді й Ґрейторекс.

— Сталися певні події, про які я мушу тобі повідомити. Деякі Чорні маги в таборі номер один виявляють своє незадоволення. Ґус і ще дехто починають каламутити там воду.

Я кілька разів бачився з Ґусом, і під час однієї з зустрічей мій батько відрізав йому вухо за те, що той нападав на мене. Я анітрохи не здивований, що Ґус каламутить воду.

— Ось чому я попросила Ван повернутися туди, — додає Селія. — Вона дуже шановна Чорна відьма. Її неабияк поважають усі чарівники: і Чорні, і Білі. Вона там наведе лад.

— Може, перейдеш нарешті до суті справи? — кажу я.

— Ці заворушення пов'язані з тамтешньою полонянкою.

— З полонянкою?

І я відчуваю, що мені бракує повітря, що я вже знаю, про кого йдеться, але боюся про це навіть подумати, щоб не помилитися, а з обличчя Селії нічого не видно. І навіть коли вона називає ім'я «Анналіза», я не наважуюся повірити, бо, може, мені причулося, тож я перепитую:

— Анналіза?

Селія підтверджує:

— Так, вона наша полонянка. Вона в першому таборі.

Ще якусь секунду я намагаюся оговтатися. Я знаю, що це не надто чесно і що вони всі ставляться до мене з певною недовірою, але вони її схопили. Вона нікуди не втекла. Я чую ніби збоку власні слова:

— Мені туди потрібно, в перший табір.

— Зараз ми про це поговоримо. Насамперед, Натане, ти мусиш зрозуміти ситуацію, — Селія вагається, але таки веде далі: — Ми впіймали Анналізу через кілька днів після ББ. Вона…

— Що? Але ж тоді… вона у вас уже кілька тижнів? Навіть місяців?

— Три місяці.

— І ніхто мені про це не сказав?

— Я кажу тобі про це зараз.

Селія говорить спокійним низьким голосом. Я ж відповідаю їй аж ніяк не спокійно:

— Я, курва, всю країну облазив, шукаючи її.

— Так, я в курсі.

Я знову лаюся.

— І хто ще знав, що вона у вас? — я озираюся довкола. Несбіт не відводить очей, тож я бачу, що він нічого не знав, а Габріель, який і далі стоїть біля мене, також дивиться мені просто в очі, але я відразу все розумію з його вигляду.

— Ти знав? — запитую я. — Знав і нічого мені не сказав?

— До мене доходили чутки. Я