Напівзагублений - Саллі Грін
У день літнього сонцестояння, на Івана Купала, він прийшов до мене. Це був день його народження. Ми частувалися курочкою. Він її зарізав і обскубав, як завжди, дуже вправно. Ми їли та розмовляли про курей, про яйця і про моїх нових свинок, двох малих поросят глостерської породи. Пізньої осені я заріжу одного з них. Натан запропонував мені завести бджіл, і я над цим розмірковую, але то вже не раніше наступного року. Треба буде дістати десь кілька вуликів.
Я не була певна, чи він у курсі, який нині день, тож після вечері налила нам чаю та почала думати, що б таке сказати. Але він заговорив першим. Він сказав:
— Сьогодні найдовший день: мої уродини.
— Так, — підтвердила я.
— Мені вже двадцять два роки, — він відпив ковточок чаю, а тоді додав: — Деколи я відчуваю, що мені вже п’ятдесят два.
Думаю, це він так пожартував. Він мав набагато кращий вигляд, ніж тоді, коли я вперше його тут побачила, був у чудовій формі, як раніше, навіть краще. Стрункий, м’язистий і грізний.
Я сказала:
— Мені п’ятдесят два, а я почуваюсь, ніби мені щойно двадцять два, — хоча, якщо чесно, я радше почуваюсь, ніби мені сорок два, добрячі сорок два роки.
Він глянув на мене отим своїм поглядом, наче ледве стримуючись від сміху. І сказав:
— Не надто тішся, бо на вигляд тобі всі шістдесят два, — а тоді він подарував мені одну зі своїх саркастичних посмішок і додав: — І це ще я до тебе надміру добрий, як завжди.
Він підвівся, готуючись уже йти, та порадив:
— Тобі варто трохи дбати про себе, почати бігати, відтискатися. Тобі сподобається.
— І тобі теж варто.
Він уже почав був іти, але тоді зупинився і ще додав:
— Леджер казав мені, що, на його думку, Сутність у землі, і він має слушність, але вона також і в нас самих, і коли це поєднати, ми зможемо дістати доступ до неї і до будь-кого, пов’язаного з нею, — а тоді він ще щось додав, ледь чутно, щось на кшталт: «Поранений, а не загублений».
Я не побачила його ні наступного ранку, ні наступного вечора, ані через день. Він полюбляв зникати на декілька днів, тож я не надто цим переймалася. Але коли минув цілий тиждень, я вирішила перевірити, в чому річ, про всяк випадок; хоч я й не певна, про який випадок мені йшлося. Рушила до трав’янистого схилу, що відразу за його лігвом. Я ще ніколи там не була. Чудовий краєвид. Вигин річки, м’які обриси пагорбів, численні відтінки зелені та тихе дзюрчання річки, шелестіння дерев, пташиний спів. Саме це місце він зобразив на тому своєму малюнку. А потім я побачила деревце і збагнула, що він учинив.
Тепер я щодня туди ходжу та читаю. Читаю йому вголос, як і раніше, здебільшого поезію. Я сиджу на траві біля лісового горіха посеред луки. Це деревце відрізняється від решти і стоїть осторонь; воно не дуже старе, не надто високе, але жахливо понівечене.
Подяки
Мені важко повірити, що цими словами я завершую «Напівзагубленого», останню книжку з трилогії про Напівлихого. Коли я почала писати «Напівлихого», публікація здавалася мені такою недосяжною, що я не наважувалася говорити про це навіть зі своєю родиною та друзями, а отепер (хоча минуло нібито зовсім небагато часу) друкується вже третя моя книжка. Стільком людям я мушу подякувати і намагатимуся зробити це особисто, бо тут я зможу перерахувати лише небагатьох із тих, котрі мені допомагали. Допомагали по-різному, від критичних редакторських порад до заохочувальних твітів, і я все це дуже ціную.
Під час роботи над трилогією я мала підтримку, заохочення й поради від чудової команди людей. Дякую Клер Вілсон з RCW (завжди такій стриманій і спокійній); Бену Горслену, моєму (надзвичайно тактовному) редактору й усій команді британського видавництва «Пенґвін Рендом Гауз»; Кену Райту і Лейлі Сейлз, моїм американським редакторам; а також усім причетним з американського видавництва «Вікінг». Дякую й усім редакторам, перекладачам і видавцям з цілого світу.
Особливі подяки — дизайнерам, які створили розкішні обкладинки для книжок трилогії, а найбільше дякую авторам обкладинки «Напівзагубленого» — Тіму Ґріну зі студії «Фейсаут», Деборі Каплан, Дані Делані та Джекі МакДоног.
Спасибі шанувальникам Напівлихого з усього світу; дуже приємно чути про ваше захоплення світом Напівлихого. Damien Glynn @damog7 запропонував мені у Твіттері, щоб Даром Адель стала її здатність тимчасово робити свою шкіру твердою, як метал. Дякую тобі, Деміене, й усім іншим за ваші пропозиції.
І остання, чи не найважливіша, подяка — Інді, яка мирилися зі мною, коли я знову сідала за комп’ютер, ЗНОВУ!!!
Поема «По той бік суджень про лихе і добре» Джалаледдіна Румі — зі збірки «Вибране з Румі» в англійському перекладі Колмена Баркса.
Слова Леджера «Немає істини, є лише кут зору» належать, як виявляється, Флоберу, хоча спочатку я просто помилково процитувала слова Ніцше: «Немає істини, лише сприйняття», — і вирішила так і залишити.
Цитату «Для перемоги зла потрібно тільки, щоб добрі люди нічого не робили» найчастіше приписують Едмунду Берку.
І на завершення хочу сказати, що мені дуже подобалося писати про світ Напівлихого, Натан за ці чотири роки став вагомою частиною мого життя і, мабуть, завжди буде для мене важливим… Але тепер я збираюся писати про щось інше.
