Напівзагублений - Саллі Грін

— Ходімо зі мною, Натане, — Соул тягне мене за руку та виводить геть. Якщо я йому опираюся, в мене починає тріщати голова.

Я озираюся на Анналізу, а вона кричить мені:

— Натане, прошу тебе! Борися з блакиттю! Зненавидь її! Зненавидь її так, як ти ненавидиш мене!

Я її ненавиджу, але пригадую, що й Соула я теж ненавиджу. Усе так заплуталося.

Анналіза кричить:

— Якщо ти зрадиш Альянс, то зрадиш усіх своїх друзів! Вони всі загинуть! І Габріель теж загине!

Я знову обертаюся до неї.

— Не називай навіть його імені!

Соул торкається моєї руки, але я відштовхую його та гарчу на нього:

— Ні!

Анналіза знову кричить:

— Якщо ти робитимеш те, що каже тобі Соул, Габріель помре! Вони катуватимуть його і вб’ють! Соул цього хоче. Він хоче вбити Габріеля!

Я спантеличений. Не знаю, що мені робити. Але блакить така тепла й заспокійлива, що з нею годі боротися. Я не можу довіряти власному тілу. Я можу зробити тільки одне, і я мусив зробити це одразу. Я прошу про допомогу себе самого, себе іншого.

І він приходить.

той чоловік, Соул, відсахується. він кричить на нас. він має зброю, є клітка, а в ній дівчина, Анналіза. ми насуваємося на чоловіка, Соула. наші лапи міцні, і шия міцна, і спина, ми роззявляємо пащеку, розминаючи щелепи, клацаємо зубами, у нашому тілі тепло, яке нам не подобається, той чоловік, Соул, щось каже, ми не розуміємо його слів, він рухається вбік, намагаючись нас уникнути, він має ключі та відмикає двері клітки, він хоче, щоб ми туди ввійшли.

дівчина, Анналіза, рухається, вона теж щось каже, говорить тихо й лагідно, ми не розуміємо її слів, вона нам не загрожує, вона не хоче, щоб ми входили в клітку.

чоловік, Соул, тримає двері відчиненими, ми підступаємо до них. він цілиться в нас пістолетом.

ми не входимо в клітку.

Соул знову кричить, і ми біжимо до нього, стрибаємо йому на шию. ми чуємо звук пострілу і вереск, поки летимо в повітрі, міцно стискаючи щелепами Соулове горло, смакуючи його кров, чуючи, як тріщать кості. Соул стріляє знову і знову, а ми продовжуємо тримати його за горло, відчуваємо смак його крові й поту, тоді він обм’якає й ціпеніє, тиснучи вагою свого тіла на наші щелепи.

Тіло Соула, з якого поволі струменить кров, падає на землю. Я вже повернувся до своєї людської подоби та тримаю в руці пістолет. Соул розплющує очі. Він ще живий, ледве живий. Я зцілюю себе, звільняючи свій організм від залишків блакиті. У голові проясніло, і я відчуваю, зцілюючись, легеньке поколювання.

Соулові очі, які дивляться на мене, ще сповнені сріблистих проблисків. Він теж зцілюється. Я приставляю йому до скроні дуло пістолета, кажу:

— Здохни, — і натискаю гачок.

Я знаю, що сюди от-от прибіжать вартові. Вони мали почути постріли.

Анналіза каже до мене:

— Я так шкодую про те, що тобі заподіяла, Натане. Справді.

Я повинен не звертати на неї уваги, але не можу. Піднімаю пістолет і наставляю його на Анналізу. Вона перелякана, як і належить, але продовжує вибачатися:

— Натане, мені так жаль. Я знаю, що завдала тобі болю. Я так хочу повернути все назад. Я вже тисячі разів цього бажала, але не спроможна на це.

Я не відводжу від неї пістолета.

— Анналізо, я тобі не пробачу. Мій батько мертвий. Мертвий, Анналізо. І багато інших членів Альянсу теж. Це все через тебе.

— Я мушу з цим жити. Але я ніколи не хотіла завдавати тобі болю, Натане.

У кімнату вривається Ловчиня. Я не надто вправний стрілець, але з такої відстані влучаю. Вбігає її партнерка, стріляючи в мене, і з нею теж я покінчую.

Чую крики. Їх там уже більше.

Я кажу Анналізі:

— Падай на землю — можливо, тебе тоді не вб’ють.

Я кидаюся в кабінет Соула, зачиняючи двері до клітки з Анналізою. Зараз думати про неї мені ніколи. Кидаю пістолет на долівку й уже збираюся стати невидимим, але тоді думаю, що настав час битися відкрито. Хочу, щоб вони бачили, що не можуть нічого зі мною вдіяти. Хочу, щоб вони мене злякалися. Хочу, щоб вони знали, що вмирати тут буду аж ніяк не я.

У кабінет Соула вбігають перші Ловці, і я дозволяю їм у себе стріляти. У кімнаті страшенний гармидер. Минає якийсь час, поки вони усвідомлюють, що кулі мене не беруть. Я посилаю у відповідь блискавку. До мене котяться кілька гранат, я хапаю одну з них і жбурляю її назад, тож вона вибухає біля Ловців; друга вибухає праворуч од мене, і ударна хвиля штовхає мене вбік, але я втримуюся на ногах. А коли гуркіт від вибухів стихає, я знову вистрілюю блискавкою, і кімната наповнюється спалахами, тріском і електричними розрядами. Я немовби всередині кокона, надійно захищений амулетом. Такі великі й потужні блискавки мені ще ніколи не вдавалися. Зробивши свою справу, я виходжу з кабінету Соула та прямую далі коридором.

Попереду якась Ловчиня стріляє в мене. Я влучаю в неї блискавкою, і вона падає на підлогу. Я відчуває себе могутнішим, ніж будь-коли раніше. Це, звісно, не та Сутність, про яку казав Леджер, але я тепер володію своїми Дарами на вищому, потужнішому рівні. Можливо, тому що я звільнився від Анналізи, звільнився від Соула, і тепер просто мушу вбивати тих, хто стає мені на шляху. І що більше шкоди вони намагаються мені завдати, то міцнішим я стаю. Я не витрачаю енергію, а навпаки, набуваю її.

Я прямую до зали Ради. Ловці, яких я зустрічаю, ще не знають, що безсилі проти мене. Вони стріляють і кидають гранати, а я посилаю у відповідь блискавки, й вони відступають, звільняючи мені дорогу аж до зали Ради. Радники створили лінію оброни, перевернувши набік величезний стіл і сховавшись за ним; дехто має пістолети, а дехто вдається до своїх Дарів, атакуючи мене полум’ям або всілякими важкими предметами. На мене летять Соулів трон та інші крісла, проте останньої миті вони відбиваються від мене рикошетом. А я стою, нічого не роблячи, щоб усі добре бачили, що діється. Щоб бачили, що їм мене не зупинити.

— Здавайтеся! — кричу їм я. — Здавайтеся негайно!

Прибуває Селія з п’ятьма стажерами, вони ціляться в радників пістолетами.

— На коліна, — кричить вона.