Напівзагублений - Саллі Грін

Ми стоїмо перед Соуловим столом. Я усвідомлюю, що він тримає мене за руку, певно, це він мене сюди підвів.

— Натане, дай мені книжку.

Дивлюся на книжку в своїй руці. Я збирався накрити нею чашу, щоб зупинити випари. Я це пригадую.

— Дай мені книжку, — повторює Соул.

Я не повинен виконувати його вказівок. Дивлюся на чашу, в якій поволі обертається рідина.

— Дякую, — каже Соул, і я бачу, що він уже тримає книжку.

Соул кладе книжку на стіл і бере з нього склянку. Дає її мені та каже:

— Наповни її блакиттю.

Я простягаю руку по склянку, хоча не думаю, що варто це робити. Я не хочу цього робити. Мене дивує те, що відбувається. Я якийсь збаламучений. Але ж як приємно виконувати Соулові вказівки.

Склянка вже в моїй руці, я занурюю її в блакить. Блакить хлюпає мені на пальці. Вона не холодна, як я очікував, а тепла.

— А тепер, Натане, випий.

Я підношу склянку та роблю з неї ковток. Смакує добре: солодка тепла водичка. Я думав, що її буде важко пити, але ні, не важко. Дивуюся, що випив усе до дна. І тепло поширюється моїми грудьми до шлунка, а тоді далі до ніг, рук, шиї та голови. Я знову розминаю голову. Я такий розслаблений. Мені так тепло. Мені не паморочиться в голові, мене не нудить, я не втрачаю над собою контролю, я просто цілком розслаблений, але роззирнувшись, я бачу все в кімнаті надзвичайно чітко й виразно. Кольори яскравіші, а звуки дзвінкіші.

— Мушу визнати Натане, що ти дуже добре поводишся.

Дивлюся на Соула. Він лихий і мій ворог, але… я знаю, що зможу взятися за нього пізніше, коли буде потрібно.

— Натане, влаштуймо невеличке випробування? Я хочу, щоб ти дав мені Феїрборн.

Я дивлюся на ніж. На мій ніж. Він досі у мене в правиці. Я в жодному разі не маю віддавати його Соулу. І в мене з’являється дивне відчуття, ніби я мусив убити Соула Феїрборном, але цей учинок уже не здається мені правильним. А Феїрборн тепер якийсь чужий у моїй руці. Я його не хочу.

— Дякую, Натане, — і Соул уже тримає Феїрборн. Кладе його на стіл. — А тепер я хочу, щоб ти мені сказав, навіщо сюди прийшов.

— Убити тебе.

— І ти тут сам?

Тепер я згадую про Габріеля та знаю, що не повинен казати про нього Соулу. Я повинен мовчати. Нічого йому не казати. Однак я майже відчуваю фізичний біль, коли не відповідаю на його запитання.

Соул каже:

— Відповідай, Натане. Скажи, що запланував Альянс.

— Напад, — я знаю, що не повинен йому цього казати, але думки стають словами, і я чую їх із власних уст: — Вони мають з’явитися, коли… — коли Габріель дасть сигнал, але я не скажу йому про Габріеля. Хоча ледве стримуюся, аж усе болить.

Соул перепитує:

— Коли вони мають з’явитися, Натане?

Я хитаю головою.

— Натане, я знаю, як тобі важко. Для тебе це дуже великі зміни. Але ти все робиш правильно. Розкажи мені все, що знаєш.

Я дивлюся на Феїрборн і знаю, що мушу вбити ним Соула. Кажу йому:

— Я тут для того, щоб тебе вбити.

— Бачу, Натане, ти чиниш опір блакиті. Але запевняю, тобі стане безмежно краще, коли ти їй поступишся. Ми тепер спільники, ти і я. Я хочу тобі це показати. Ходімо в наступну кімнату. Дещо тобі покажу.

І він підходить до першого мертвого вартового та забирає його зброю, а тоді бере мене за руку, веде до дверей, що за його столом, і відмикає їх.

Двері відчиняються, і я чомусь навіть не дивуюся, побачивши, хто за ними.

Вона стоїть з переляканим виглядом, і це добре. Вона в клітці, а це ще краще. Вона в жовтій арештантській робі та прикута ланцюгами за кісточки ніг і зап’ястки до ґратів у дальньому кінці клітки.

Анналіза дивиться на мене, а потім на Соула і пістолет у його руці, й мені від цього аж хочеться реготати. Пістолет — найменша з її бід. Я випускаю їй під ноги блискавку, а вона верещить і відстрибує в дальній кінець клітки з криком:

— Натане! Прошу тебе! Я ніколи не збиралася…

Я випускаю їй під ноги ще одну блискавку, а тоді ще одну, і вона знову верещить.

— Натане, досить, — каже Соул, а я підкоряюся йому, й мені від цього добре. Так приємно виконувати його розпорядження, я відчуваю тепло в тілі. Але потім знову дивлюся на Анналізу. Вона має нажаханий вигляд.

Я кажу їй:

— Приємно тебе бачити, Анналізо. Приємно бачити тебе закутою в клітці. Не надто приємно бачити тебе живою, але я намагатимуся виправити цей недолік.

І знову в моїй голові лунає Соулів голос:

— Ні, Натане, не зараз. Роби, як я тобі кажу.

Анналіза пробує ще раз:

— Натане, я знаю, що завдала тобі болю. Я не повинна була робити те, що зробила. Мені так жаль. Мені прикро, що я так вчинила з тобою і Маркусом. Я тоді не могла нормально думати.

— Авжеж, що вона ще може сказати, правда? — бурмоче мені Соул. — Ти не можеш вірити жодному Анналізиному слову. Але я дозволю тобі самому вирішити її долю. Зможеш зробити з нею все, що забажаєш, Натане, коли доведеш свою вірність мені.

— Натане, — кричить Анналіза. — Соул випробовував на мені це зілля, цю блакить! Я знаю, яке відчуття…

— Мені начхати, що він з тобою робив.

— Але він використає зілля проти тебе, Натане. Ти мусиш опиратися.

Я шугаю в неї блискавкою, вона знову верещить і відстрибує.

— Не кажи мені, що я повинен робити!

— Натане, але ж Соул саме це й робить. Не давай і йому казати, що ти повинен робити.

І справді, Соул каже мені, що я маю робити, але мені від цього тільки приємно.

Соул торкає мене за руку й каже:

— Анналіза, як завжди, дурить і бреше, Натане. Думаю, вона просто збиває тебе з пантелику. Я знаю, що ти волів би поквитатися з нею за минуле, і обіцяю, що згодом ти зможеш це зробити. Нікуди вона від тебе не дінеться, — він бере мене за руку й тягне до дверей, кажучи: — Ходімо зі мною, Натане.

Анналіза кричить:

— Натане, він вказує тобі, що робити! Не виконуй його наказів!

І я зупиняюся. Соул смикає мене за руку. Я не знаю, як учинити. Анналіза стоїть біля ґратів, настільки близько, наскільки їй дозволяють ланцюги.

— Натане. Ти не повинен