Напівзагублений - Саллі Грін
Мені подобається бачитися з Арраном і Адель; здається, я нормально з ними спілкуюся. Арран переконаний, що я тепер у набагато кращому стані, хоч я сам цього майже не відчуваю. Кожнісінького дня я страшенно тужу за Габріелем. Але я пам’ятаю, що Габріель мені казав: я мушу користатися своїм Даром. Тож я так і роблю, і це допомагає. Постійно змінюю свою подобу. Кілька місяців я був диким собакою й почувався краще. Тепер я обертаюся звіром ненадовго, лише на день-два. Так я полюю і добуваю собі харч. Та все ж не минає і дня без болю й туги за Габріелем. А ще я пам’ятаю, що казав Леджер. Він сказав, що мені допоможе земля. І я знаю, що це правда. Я знаю, що зможу дістатися до Сутності, яка є в землі, але також і в мені. Я знаю, що мушу це зробити, але ще зарано.
Через кілька тижнів після останніх Арранових відвідин я маю ще одну гостю. Хоч це й не зовсім гостя; вона просто з’являється та починає будувати якусь кляту дерев’яну хижу. Я відразу бачу, що вона задумала: рубає дерева, а тоді волоче їх землею з допомогою великого білого коня, верхи на якому вона сюди прибула. А щоб її витримати, кінь направду мусить бути великим.
Я стежу за нею здалеку, і мені цікаво, чи здогадується вона про це. Знаючи її, можна припустити, що вона відчула мій погляд першої ж секунди. Вона досі рухається так само легко, майже танцюючи, попри свої габарити.
Протягом наступного місяця вона швидко і вправно будує хижу. Хижа буде невелика, але ж вона сама в ній житиме. Думаю, там дві кімнати. Щовечора вона готує собі їжу на свіжому повітрі. У неї багато консервів і всілякого такого, та й на зведення хижі потрібно стільки часу, що вона, мабуть, не хоче його гаяти на полювання або рибальство.
Я ще не розмовляв з нею, не підходив до неї. Але завтра принесу їй пару зайчиків.
Я читаю йому
По той бік суджень про лихе і добре є поле. Зустрінемо там одне одного.
Коли душа занурена в ці трави, світ надто неосяжний, щоб про нього говорити.
Ідеї, мова, навіть вислів «одне одного» там жодного не мають сенсу.
Джапапеддін Румі
У мене ніколи не було дітей. Я ніколи їх і не бажала, і Натан — не мій син, але я почуваюся відповідальною за нього. І завжди почуватимуся, можливо, навіть сильніше, ніж якби він справді був моїм сином. Я завжди буду його вчителькою й опікункою. Я бачила його зблизька через кілька днів після того, як дісталася сюди з Лондона, передавши свої обов’язки новій голові Ради. Доти не бачила його три роки. Він змінився. Подорослішав, звичайно, а ще став дикішим і відлюдькуватішим. Я досі пам’ятаю, як уперше побачила цього хлопця. Тільки очі його не міняються: чорні й чудернацькі.
Коли він уперше до мене завітав, то приніс двох зайців. Підходячи, він простягнув їх і тримав якусь секунду, немовби не дарує, а лише хизується, а я сказала, що їх варто зварити та й по всьому. Тоді він кинув їх на землю, розпалив вогнище, сів біля напівзбудованої хижі та оббілував зайців. Він гарно їх потушкував з овочами, які в мене були припасені, — цибулею, морквою, — а тоді ще й назбирав трохи дикого часнику й чебрецю. Було смачно. Мені згадалося, як він випікав хліб ще за тих часів, коли я тримала його в клітці, — це в нього теж добре виходило.
Готуючи їжу, він закотив рукави сорочки. Я й зовсім забула, які жахливі в нього шрами. Паскудні шрами й огидні чорні татуювання. Поки тушкувалося м’ясо, він дивився, як я працюю, згодом ми повечеряли, а потім він пішов. Так нічого і не сказавши.
Це було торік навесні. Нині вже кінець літа. Хижа добудована, і я вже маю там плиту й ліжко. Щомісяця я вирушаю по різну провізію, і одного разу Натан попросив мене принести паперу й олівців. Сказав, що йому трохи приносив Арран, але тих запасів не вистачило. Він намалював мене, хижу й курей, щодня по кілька малюнків, немовби фіксуючи на папері плин нашого життя. Він попросив, щоб я подбала про ці малюнки, і спочатку я подумала, що просто мушу тримати їх у хаті, оберігаючи від дощу, але він не це мав на увазі. Він сказав: «Це для мого сина, Еджа».
Раніше він ніколи не згадував про свого сина. Одного разу я спробувала запитати, чи хотів би він з ним побачитися, але він тільки зронив: «Я не можу». Пізніше він почав малювати портрети. Спочатку намалював мене, ну і, звичайно, Габріеля, який вдався таким вродливим, яким і за життя. А тоді намалював усю свою родину: Аррана, Дебору, бабусю та навіть Джессіку. На кожному портреті він акуратно й старанно вивів ім’я зображеної особи, а знизу в куточку написав: «Для Еджа. Від Натана».
Тепер у мене стільки портретів: Ван, Несбіт, Провідниця, Боб, Еллен, Ґрейторекс, Адель, навіть Меркурія та ще багато інших. Усіх він малював з пам’яті, й усі портрети чудові. Урешті-решт він намалював і Маркуса, котрий дуже нагадував постарілого Натана, але самого себе так і не зобразив. Одного дня я запропонувала йому зробити автопортрет, але він натомість намалював пейзаж. Пейзажі йому завжди вдавалися невиразними, але цей вийшов розкішно: річечка з пагорбами вдалині, луг на передньому плані та самотнє сучкувате деревце.
Здалеку я бачила, де він живе, але ближче ніколи туди не підходила. Я знала, що він цього не хоче. Одного дня, коли знеслися кури, я взяла кілька яєць і хотіла віднести йому, але він став на моєму шляху, немовби оберігаючи свій дім, і з його вигляду було зрозуміло, що там, на його території, я небажана гостя. Я лише крикнула: «Яйця!» — а тоді поклала їх на землю. Не була певна, як слід повестися далі, тож віддала йому честь — так, як колись ми робили,
