Напівзагублений - Саллі Грін

Чорт! Тут аж занадто тихо, занадто спокійно.

Я біжу назад до Кірсті й Донни. Габріель уже теж повернувся, а решта ще ні. Кажу Габріелю:

— Я чую шипіння. Там, певно, Ловці, але я не знаю, скільки їх. Думаю, що вони з іншого боку табору, готуються напасти. Я мушу піти туди й усіх попередити. А ти перекажи все Селії.

— Ні, Натане, зачекай.

Та я вже знову став невидимим і біжу. Рухаюся стрімко, постійно прислухаючись і приглядаючись. Шукаю Ловців, але не бачу їх. Сповільнюю біг уже біля табору. Табір номер один розташований не на галявині, а в лісі, і шатра розкидані поміж деревами. Людських голосів не чути. Пташиного співу теж не чути, узагалі нічого. Я чую тільки електричне шипіння мобілок у моїй голові. Але воно дуже слабеньке, тихіше, ніж було, немовби Ловці віддаляються.

Я поволі підходжу ближче до наметів, весь час озираючись.

І тут я когось бачу. Її широко розплющені очі втупилися в мене, але вона нічого не бачить, і коли я до неї наближаюся, то зауважую, що в її очах немає проблисків. Та я й без цього бачу, що вона мертва: з того, як вона лежить, непорушно і незграбно. Їй вистрілили в голову. Тільки обійшовши довкола неї, я помічаю рану на потилиці, рівненьку й акуратну. Там уже зібралося декілька мух. Дивлюся на її обличчя та намагаюся пригадати, чи бачив я її раніше, але я не певний. Це учасниця Альянсу, не Ловчиня.

Підходжу до шатра. Поволі, беззвучно. Я досі невидимий, але не хочу намарне ризикувати.

У цьому шатрі, схоже, був склад: довкола його розтрощеного каркаса розкидані бляшанки, коробки і ковдри. Тут я помічаю декого знайомого, чиє тіло напівприховане брезентом шатра. У грудях Ґуса дірка від кулі. По ньому повзають мурашки.

У наступному наметі я бачу ще одне тіло.

Потім ще одне.

Вони тут скрізь.

Моє серце починає калатати. Усе сталося нещодавно, але не щойно. Можливо, цього ранку.

Однак, якщо це сталося зранку і я ще чую шипіння, то… думаю, що Ловці відходять. Вони йдуть звідси, але не квапляться. Не знають, що ми вже тут. Можливо, ми зможемо їх наздогнати…

Я прочісую табір, намагаючись визначити, звідки лунає шипіння. Аж ось я бачу дерев’яну будівлю, хижу: це тюрма? Поволі наближаюся до неї. Двері виламані. Чи Анналіза там?

Зазираю в хижу. Там порожньо, лише лежать ланцюги. Вони розімкнені. Тут, мабуть, і тримали Анналізу. Чи вона стала невидимою та втекла? Імовірніше, що вони забрали її з собою.

Раптом чую за спиною тупіт, озираюся та бачу Несбіта, який несеться табором, аніскільки не дбаючи про шум, що він зчиняє. Він у паніці. Трохи поодаль за ним видно Габріеля та всіх інших, що виходять з-за дерев.

Я стаю видимим і кажу Несбіту:

— Думаю, Ловці зовсім недавно звідси пішли.

— Ти бачив Ван?

— Ні.

— Вона…

За Несбітовою спиною щось вибухає. Він припадає до землі, і я бачу, як Кірсті злітає високо вгору, її тіло перевертається в повітрі, а тоді гепається на землю.

Я теж присідаю.

Несподіваний гуркіт поступово затихає. Я озираюся, шукаючи поглядом Ловців. Прислухаюся. Нічого.

Селія кричить:

— Пастки-міни! Нічого не чіпайте!

Донна за кілька кроків від Кірстіного тіла, вона дивиться на мене. У неї бліде обличчя. До них підходить Габріель і нахиляється додолу. Він гукає Селії:

— Кірсті мертва.

Несбіт квапливо все оглядає. Земля тут гола, і на ній багато слідів — відбитків ловецьких чобіт.

Я йду вслід за Несбітом через увесь табір, ми підходимо до довколишніх дерев. Я запитую:

— Скільки їх?

— Багато. Двадцятеро, а може, й більше, — він додає зміненим, тремтливим голосом: — Вони когось волочать по землі, можливо, навіть двох. Полонених. Або поранених.

Ми відходимо далі від табору, і Несбіт починає бігти поміж деревами, а тоді сповільнює ходу та хрипло стогне.

Я бачу тіло, що лежить перед ним на землі. На її волоссі виблискують краплинки дощу. Очі розплющені, досі сині, мов сапфір, але проблисків уже немає. Шкіра бліда. Живіт перетворився на криваве місиво.

— Ван!

Несбіт хоче ступити крок до неї, але я хапаю його, не дозволяючи підходити надто близько.

У неї в руці портсигар, і я знаю, що він хоче його забрати, але застерігаю:

— Не чіпай її, Несбіте. Вони могли і на її тілі залишити якусь пастку.

Він сідає біля неї на землю.

Я вже не чую шипіння. Ловці відходять, але зайти далеко вони ще не встигли.

— Несбіте, я думаю, що вони забрали Анналізу. Ми ще можемо їх наздогнати.

Несбіт знову глухо стогне, і його стогін стає дедалі гучнішим, перетворюючись на ревіння, коли Несбіт зривається на ноги. Він кидається бігти, охоплений люттю. Я бачу, що йому важко дихати, але ми біжимо далі. Він хрипить і хекає; коли ми підбігаємо до невеличкого потічка, Несбіт його перестрибує та піднімається схилом попри ріденькі деревця, аж поки ми виходимо на зарослу низьким чагарником галявину, де він зупиняється. Він важко дихає, і я бачу, що він ще й плаче.

— Туди, — показує він напрямок.

Я біжу стрімко, а Несбіт намагається не відставати. Навряд чи Ловці зараз невидимі, хіба що вони на когось нападали або відчували загрозу, тож я сподіваюся невдовзі їх побачити. Моє дихання розмірене й повільне. Піднімаємося схилом угору. Схил стрімкий, але ми повинні їх наздогнати, хоч Несбіт і залишився десь позаду.

І тут я знову його чую: шипіння.

Ще один пагорб — і я їх уже бачу. Далекі чорні цятки. Вони вишикувалися на краю голої кам’янистої кручі. Входять у розколину.

Я стаю невидимим і біжу якомога швидше. Ні про що не замислююся, просто біжу. Не відводжу очей від чорних Ловців, вишикуваних у лінію, що стає дедалі ближчою, але й дедалі коротшою.

Я вже чітко бачу їхні постаті: їх дев’ятеро, а ось уже семеро. Всі в чорному, крім однієї. Це Анналіза!

Біжу з останніх сил. Важко дихаю. Ноги палають вогнем.

Я дивлюся на Анналізу, але ось зникає ще одна Ловчиня, а за нею й вона сама.

Залишається чотири постаті… три… дві…

Одна.

І я впізнаю її. Джессіку. Однак я задалеко, щоб влучити в неї блискавкою. Вона дивиться в мій бік, але мене не бачить. Я й досі невидимий. А відтак і вона зникає.

Я не відводжу очей від щілини в скелі, біля якої вона стояла. Ледве тримаюсь на ногах, але таки примушую їх рухатися далі й далі, аж поки нарешті дістаюся туди. Мацаю