Напівзагублений - Саллі Грін

— Вона була тут, — він показує на землю, і я бачу ледь помітний відбиток кросівки. — Але… — він роззирається й каже: — Тепер вона може бути будь-де.

— І що ти думаєш? — запитую я в нього.

— Вона піде з нами, якшо захоче. Це їй вирішувати, — каже Несбіт і прямує назад до табору. Я дивлюся вдалину й намагаюся вгадати, чи не втекла від нас Донна і чи не зреклася вона Альянсу. Останні кілька тижнів вона була полонянкою, а сьогодні опинилася за метр від вибуху. Я не звинувачував би її у втечі.

Я вже збираюся розвернутися і рушити вслід за Несбітом, аж ось ліворуч од мене на небі вигулькує сонце, напівзаховане за довгою смугою хмар. Хмари поволі зникають, і на галявину попереду мене падає тепле сяйво. Дуже приємно після дощу відчути на шкірі сонячне проміння. Луки довкола соковиті та пахнуть свіжістю. І навіть попри те, що на нас постійно чигає смерть — а може, й завдяки цьому, — так дивовижно споглядати красу цього світу. Він такий прекрасний і такий жорстокий. Це немовби нагадування, що кожна секунда життя дорогоцінна, на вагу золота.

Я повертаюся й бачу, як Несбіт зникає поміж деревами. А трохи далі, праворуч од мене, Габріель кличе мене, махаючи рукою. Я востаннє озираюся назад, у той бік, куди пішли Ловці, а сонце ховається за хмару, забарвлюючи її червоно-помаранчевими кольорами й осяваючи траву, дерева та все довкола, і мене теж. Золотисте сяйво. Прегарне. І тут я усвідомлюю, де бачив раніше це сяйво. Обертаюся до Габріеля.

Я здивовано відчуваю удар у живіт, хоча знаю, що не мав би дивуватися, і усвідомлюю, що моє тіло злітає вгору і я лечу спиною назад у повітрі. Я ще лечу, коли до моїх вух долинає звук пострілу, а потім ще один, і я падаю, не певний, раз чи двічі в мене стріляли, аж тут земля немов підноситься вгору, виштовхуючи з мене повітря.

Намагаюся вдихнути, але легені відмовляються.

Я не годен дихати. І я знаю, що саме так було в моєму видінні. Знаю, що помираю.

Магічна куля

Не можу нормально дихати. Бракує повітря.

Ще постріли. Крики.

Не можу дихати.

Наді мною Габріель.

Не можу дихати. Не можу дихати… не можу дихати… не можу дихати.

— Зцілюйся, Натане. Зцілюйся.

Я зосереджуюся на легенях. Зцілюю їх… і наповнюю повітрям.

Тепер краще.

Габріель роздирає мою сорочку, примовляючи:

— Все буде добре. Все буде добре.

Я знову не можу дихати. Вже не можу!

Знову зцілюю легені.

Тепер краще.

Дихати.

Дихати.

Але живіт палає вогнем.

Я намагаюся на нього подивитися, але не годен підняти голову. Бляха! Бляха! Торкаюся живота руками. Він гарячий і мокрий, а Габріель відштовхує мої руки, кажучи:

— Натане, лежи спокійно.

— Мені пече.

Усі мої нутрощі палають, і я розумію, що це ловецька куля з отрутою, тільки гірша, ніж будь-коли.

— Так пече. Витягни її!

Габріель тримає мене за руки і кличе Селію.

Я знову зцілююся. Кажу Габріелю:

— Не маю сил нормально зцілюватися.

І мені знову починає пекти.

Я стискаю кулаки, дивлюся на небо і думаю про щось не пекуче.

А коли вже не можу витримати, зцілююся знову.

Мені вже не пече.

— Габріелю, якщо я… — але мої нутрощі знову починають палати.

Ну і нехай, нехай пече. Можливо, я зумію ще раз зцілитися.

Нехай пече сильніше.

І ще сильніше.

Чорт!

І ще.

Габріель дивиться на мене.

А тепер я зцілююся. Полегшення. Як добре.

— Габріелю. Навряд чи я зможу ще раз.

— Зможеш. Селія вже йде. Вона витягне кулю.

— Габріелю… я не можу.

— Натане. Не здавайся. Ти зможеш, Натане. Прошу тебе. Знову починає пекти.

Сильніше. Інтенсивніше і болючіше.

Чому вони не приходять?

Надто пече. Надто.

Старайся не кричати.

Не кричи. Не кричи.

Зосередься на диханні.

Рахуй.

Один.

Два.

Бляха.

Бляха.

Спробуй зцілитися. Спробуй.

Спокійний Селіїн голос:

— Я все зроблю швидко. Не давай йому рухатися. Тримай його за ноги.

Селіїне обличчя.

— Натане, намагайся лежати спокійно. Я мушу вирізати кулю.

Мої руки і ноги притиснуті до землі, а живіт нестерпно пече.

І я не хочу кричати.

— Я казала тримати його міцно!

Відчуваю в животі лезо ножа.

Я не хочу кричати.

— Її тут немає.

— Що? Що?

— Я не можу знайти кулю!

— Але ж вона десь усередині. Вона не вилітала з нього.

— Я знаю, але не можу її знайти.

А мені вже починає пекти в грудях.

Селія каже:

— Думаю, вона рухається. Мабуть, куля рухається у нього всередині.

Магічна, курва, куля.

Габріель мене заспокоює:

— Ми її витягнемо. З тобою все буде добре, — наші погляди зустрічаються, і я намагаюся йому сказати, що хочу залишитися з ним, але не можу більше зцілюватися, і в мене все палає вогнем.

Відчуваю, ніби мої груди та живіт пропікає наскрізь полум'ям.

І з кожним подихом я ніби вдихаю в себе вогонь.

Я не хочу, щоб він мене й далі обпікав.

І я заплющую очі, а Габріель кричить, щоб я їх розплющив і зцілювався.

Я не хочу, щоб мені так пекло.

Селія каже, що спробує пошукати біля серця.

І Габріелеві крики стихають.

Коло мене з'являється Волленд. Не знаю, як він тут опинився. Волленд, який робив мені татуювання та випробовував мене; мабуть, він повернувся, щоб продовжити свою справу. Він нахилився наді мною, а я лежу, зв'язаний, на землі. Волленд тримає залізне тавро, розпечене добіла. Показує його, а потім прикладає тавро мені до живота, і я звиваюся з останніх сил, але розпечене залізо втискається в мене все далі й глибше. І я знаю тільки те, що хочу померти. Але йому я цього не кажу. Це мій секрет. Я знаю, що скоро помру.

Скоріше б померти!

Волленд зник. Щез! Я хочу, щоб він мене вбив і кричу йому:

— Убий мене!

Чи, може, я вже вмер?

Темно. Мабуть, мене поховали під землю. Добре.

Холодно.

Я мертвий?

Я в камері у будівлі Ради: тут немає вікон, цементна долівка, цегляні стіни. Тьмяно, але світла досить, щоб побачити постать навколішках переді мною. Я підходжу до неї.

Анналіза. У неї зв’язані руки. Я витягаю з піхов Феїрборн. А вона дивиться мені в очі й каже:

— Я люблю тебе. Ти мій принц. Ти врятував мене, — Феїрборн у моїх руках прагне крові. І я не знаю, що мені робити. Убити Анналізу?

Темрява. Спокій.

То я живий чи мертвий?

Маю надію, що мертвий.

Мені холодно. Я в камері,