Напівзагублений - Саллі Грін

певний, що він тобі похвалиться, як захистив тебе від ще однієї кулі. Адель скористалася своїм Даром робити шкіру металевою, захистила Несбіта та застрелила Донну. Донна померла. Я цього не бачив. Тобто я взагалі майже не бачив бою. Тільки… як ти злетів у повітря, як упав на землю, а потім… як ти кричав. Ти так тоді кричав.

Я думав, що стримався від крику.

— Боліло, — кажу йому я.

Він замовкає, а тоді запитує:

— І досі болить?

Я розмірковую над цим. Думаю про власне тіло. Нестерпний біль уже минув. Я й досі відчуваю біль у всьому тілі, але це вже не так страшно. Я змушую себе говорити впевнено та відповідаю:

— Просто втомлений.

— Отже, закінчу свою розповідь. Тебе підстрелили. Несбіта підстрелили. Адель стала того дня справжньою героїнею. Селія тричі тебе різала і врешті-решт витягла кулю. Ти був у жахливому стані. Стікав кров’ю. Адель вирізала кулю з Несбітової руки, от тільки вона не дуже вправно вміє надавати першу медичну допомогу, тож заодно вирізала й чималий кавалок самої руки. Перестань сміятися! У нього тепер справді огидний шрам.

Цікаво, скільки нових шрамів з’явилося після всього цього в мене.

— Ну, але Селія буквально за десять секунд спорудила з дерев’яччя та наших курток ноші, і ми віднесли тебе назад до розколини. Ти це пам’ятаєш?

Я розмірковую, а тоді хитаю головою.

— Що ж, ти тоді вже був цілком непритомний. Але ми пройшли крізь розколину і розбили табір там, де вийшли з неї. І от ми й досі тут, на тому самому місці, куди потрапили десять днів тому.

— Десять?

— Десять.

— Ой.

— Селія відправила Адель по Аррана, і він почав чаклувати над протиотрутою. Чари змушували кулю рухатися до твого серця. А власне отрута була звичайною, але дуже потужною.

Габріель ще трохи розповідає про отруту, але я вже не можу зосередитися. Він замовкає, а тоді каже:

— Тепер тобі треба поспати.

Але я не хочу спати, не хочу знову повертатися в камеру. Я кажу йому:

— Сняться кошмари.

Заплющую очі та відчуваю, як він прибирає мені з чола волосся. Він каже:

— Я побуду тут з тобою.

Хочу подякувати, розплющую очі та бачу, що він дивиться на мене. Його очі повні сліз.

Я хочу, щоб це сталося насправді

У мене три нові шрами, хоча, як це властиво Селії, вони рівні й акуратні. Рани майже загоїлися, але минають ще чотири дні, аж поки я набираюся енергії, щоб підвестися та почати поволі ходити по табору. І це справжній табір. Його немовби вибудували довкола мене. Декого з присутніх я впізнаю, а декого ні.

Я сиджу та дивлюся, як тренуються стажерки. Мені холодно, і я грію руки в кишенях куртки. У кожній кишені намацую кулі. Стара ловецька куля, яку Маркус витягнув у мене зі спини в Швейцарії, зеленкувато-мідного кольору, і та магічна, яку видобула з моїх грудей Селія, червоно-коричнева. Вони однакові за розміром і вагою. Я очікував, що зачарована куля вібруватиме, мов жива, так само, як Феїрборн, але вона нічим не відрізняється від будь-якої іншої кулі: звичайний шматок металу. Можливо, вона оживає лише тоді, коли опиняється всередині чийогось тіла, коли відчуває смак крові. І я знаю, що творець Феїрборна був лихою людиною; цю магічну кулю виготовив Волленд — і його чари теж лиховісні.

Несбіт підходить і сідає біля мене. Він теж уже зцілився — принаймні рука точно зцілена. Він не такий, як завжди: спокійний, задумливий.

Сидить кілька хвилин мовчки, а відтак каже:

— Я йду.

— Ідеш?

— Іду звідси, з Альянсу. Кидаю все це.

Я й не здивований, бо знаю, що він був тут лише заради Ван. Але мені його бракуватиме, та й усьому Альянсу теж; він чудовий боєць і найкращий тут слідопит.

— І куди ж ти подасися?

— Додому. Тобто в Австралію. Не був там уже багато років, — він сміється. — Бляха-муха, востаннє я там був, ше коли тебе й на світі не існувало.

Як завжди, я не знаю, що сказати. Несбіт додає:

— За тобою я не тужитиму.

Я всміхаюся і штурхаю його ліктем у плече:

— Я за тобою теж.

Якусь хвилину ми сидимо мовчки, а потім я цікавлюся:

— І коли ти вирушаєш?

— Скоро. Я тут більше не витримую. Треба змінити обстановочку, — а тоді він неголосно додає: — Я бажаю смерті Соулу й усім його паскудним дружкам, але… без Ван я не можу. Я…

Він хитає головою, тре собі очі й так і не закінчує речення.

Наступного ранку я нарешті почуваюся краще. Моє зцілювання знову потужне, і вже пополудні я відчуваю поколювання від його дії та остаточно себе зцілюю. Мені вже цілком добре.

Ділюся новиною з Габріелем:

— Я знову можу зцілюватися. Як раніше.

— Чудово.

— Я оце розмірковував. Про амулет і таке інше. Збираюся вирушити по нього.

Габріель похмурніє.

— Я й не сподівався, що ти зрадієш, але мусиш погодитися, що зробити це таки варто. Якщо амулет діятиме, я буду захищений. Я хочу уникнути смерті. Мені здавалося, що й ти цього хочеш.

— Смерті можна уникнути й іншими способами.

— Ти досі хочеш усе покинути. Як Несбіт? Поїхати в Австралію?

— Думаю, що й тобі варто бодай поміркувати над таким варіантом. Тобто обміркувати його як слід. Ми можемо поїхати куди завгодно. Байдуже, куди саме, аби лиш подалі від цієї війни.

— Відчуваю, що хоч куди я подамся, війна мене переслідуватиме.

— Ти завжди так кажеш, але ж ніколи не пробував. Думаєш, що тебе скрізь шукатимуть. Вистежать тебе. А якщо ні?

— Мій батько мусив щокілька місяців переходити з місця на місце.

— То був він, а це ти.

— Зі мною буде те саме, я певен, — і я пригадую Маркуса та його лігво, спокій, який там панував, і як мені подобалося бути з ним. Та насправді він ніколи не знав спокою. Він завжди мусив тікати. І все одно я знаю, що він і далі міг би від них вислизати. Це я привів його в Альянс. Маркус загинув через мене. Його застрелила Анналіза, але в Альянс його привів саме я. Я попросив його допомогти. І він мене теж про дещо попросив.

Я розповідаю Габріелю:

— Мій батько сказав, що я мушу вбити їх усіх.

— Ти сам маєш вирішувати, що тобі робити. Він не повинен був цього казати.

— Частина мене є ним, Габріелю. Частина мене так до нього подібна, і ця частина прагне їх усіх убити, прагне помсти,