Напівдикий - Саллі Грін
Наді мною стоїть Несбіт. Минула, мабуть, ще година. Починаю його шукати, але він уже зник.
Я тремчу, а моє тіло холоне. Знову блюю. Уже зовсім немає чим блювати, але мій шлунок, мабуть, сповнений рішучості вивернути себе навиворіт. Далі лежу, скрутившись, біля підніжжя сходів. Лежу і не рухаюся. Не годен поворухнутися. Не годен стояти. Не годен навіть повзти. Але я дам собі раду. Я витримаю.
І тут я чую якесь шкрябання. Спочатку воно тихеньке, а потім гучнішає, аж поки моя голова починає гудіти. Тоді воно зненацька завмирає. Тиша. І я чекаю, дослухаючись; я знаю, що воно повернеться. Поки тихо, переконую себе, що це все не справжнє: я у підвалі, і тут немає нічого, що могло б творити цей шум. Він не справжній. Але раптом мою голову знову заповнює огидне шкрябання, немовби хтось проводить цвяхом по шкільній дошці, тож я запихаю голову поміж сходи і кричу. Крик допомагає. І лайки. Якщо кричатиму достатньо голосно, зможу заглушити це шкрябання… Потім знову настає тиша. Маю нагоду передихнути, очікуючи наступного сеансу шкрябання, і воно невдовзі починається знову…
Несбіт біля мене. Він поплескує мене по плечі, я дивлюся на нього, але за мить його вже немає, і хтозна, чи він узагалі тут був. Шкрябання вщухло. Запала тиша, і я бачу тільки підлогу, сіре каміння якої стає червоним. Темно-червоним. І скрізь, де не гляну, я бачу цю червінь. Червінь довкола мене, і я відчуваю, як вона мене душить. Верещу на цю червінь, і задихаюся, і хапаюся пальцями за горло, щоб мати змогу дихати.
Згодом відчуваю довкола себе руки. Вони тримають мої долоні. І Габріелів голос тихенько каже мені на вухо:
— Це вже майже кінець. Майже.
І мене вже не судомить, не чути жодного шкрябання. Мій шлунок востаннє намагається щось виблювати, а тоді підноситься червона завіса, і я бачу кам’яну підлогу й Габріелеве плече. Хочу ридати від полегшення, від радості, що я знову вільний, що знову можу все бачити. Кажу:
— Уже світанок.
Габріель відхиляється від мене й допомагає мені сісти.
— Якщо це поступовий, менш інтенсивний метод… — хотів би пожартувати, але не можу, бо почуваю себе цілком інакшим. Надзвичайно чітко все відчуваю. Кожен порух свого тіла. Вологість повітря. Підлогу, порошинки бруду на кінчиках пальців. І кольори навіть при цьому слабенькому освітленні: сіряву кімнати й чорняво-брунатне волосся Габріеля. Дивлюся йому в очі й бачу, що вони все ще фейнівські, однак помічаю там ще щось.
— Я бачу щось у твоїх очах. Раніше цього не зауважував. Та й зараз воно ледве видне. Золотисті вузлики, але дуже далеко, в глибині. Такі, як у чаклунів.
Габріель усміхається.
— Ходімо надвір.
Він допомагає мені підвестися, і тільки-но я виходжу назовні, як одразу зцілююсь, а інтенсивність моїх чуттів стає просто нечуваною. Повітря має такий неймовірний аромат, що я мало не п’янію, вдихаючи його. Сідаю на траву, а звір у мені пробуджується, і знов у мене в крові нуртує адреналін, але я не відчуваю нічого, крім радості бути вільним.
Підходять Ван і Несбіт. Ван ставить на траву поміж мною та Габріелем тацю. На ній довга й широка смужка тоненької шкіри, миска із зіллям, дві невеличкі кам’яні чашки і ще якась річ — дерев’яний кілок, сантиметрів зо тридцять завдовжки, конусоподібний, з гострими кінцями і середньою частиною завтовшки з олівець.
Не знаю, для чого цей кілок. Ван про нього не згадувала. Я думав, що ми маємо зробити надрізи на своїх долонях і сполучити їх, але ножа я тут не бачу, і тому виникає погане передчуття, що кілок буде потрібний саме для цього.
Ван бере зілля й по крапельці наливає його в кам’яні горнятка. Тоді простягає їх нам.
— Пийте.
Перезирнувшись, ми разом піднімаємо чашки і п’ємо. Зілля на смак огидне і шорстке, немов багно впереміш із піском.
Я хочу поставити чашку на тацю, але з нею вже щось діється, вона ніби відсувається, і я не годен сягнути до неї рукою. Несбіт забирає в мене чашку.
Ван бере дерев’яний кілок. Тримає його поміж нами.
— Натане, пристав до вістря долоню своєї правиці. Габріель, ліву руку. Зосередьтеся на кілку.
Роблю, як вона каже. Це навіть краще: кілок — єдина річ, яка постійно не розфокусовується. А тоді Ван каже:
— Злучіть свої долоні.
Посміхаюся, бо це видається якоюсь химерно гарною думкою, то ж я тисну долонею й дивлюся, як дерев’яне вістря пронизує її й виходить назовні з другого боку. Очікую болю, але не відчуваю нічого, крім тепла й піднесення від споглядання крові, що скрапує з гострого вістря. Моя рука стає гарячою посередині, а тоді її хапає Габріелева долоня, наші пальці переплітаються, а кров стікає по наших зап’ястках.
Ван зв’язує наші долоні докупи шкіряною смужкою. Вона каже:
— Не зцілюйте себе. З настанням сутінок і на світанку я витягатиму кілок і встромлятиму його знову, аж поки Габріель повернеться до нас.
Мені здається, що я вилітаю з власного тіла. Дивлюся на Габріеля й опускаю додолу руки, щоб наші долоні з кілком опинилися поміж нами на землі. Таці там уже немає. Мені хочеться торкнути кілок, тож я простягаю до нього лівицю. Торкаю кінчиками пальців гостре вістря, що стирчить із Габріелевої долоні. Охоплюю його пальцями, і в цей час моє тіло починає кудись провалюватися, мене охоплює паніка. З землі піднімається курява, вкриває все довкола мене, і ось уже землі немає, я не бачу нічого, крім куряви, й не відчуваю нічого, крім Габріелевої долоні у моїй правиці.
Перший кілок
Прокидаюся заспаний, млявий, з болем у тілі. Кліпаю очима, розплющуючи їх. Уже почався світлий сонячний день, і небо наді мною ясне й блакитне. Я озираюся й упізнаю терасу на даху нашої женевської квартири. Габріель поруч зі мною, тримає мене за руку так, як він це робив, коли ми збиралися прямувати крізь розколину на зустріч із Меркурією. Він сидить навпочіпки й дивиться кудись убік, волосся спадає
