Напівдикий - Саллі Грін

— Габріелю! — гукаю. — Габріелю!

— Тут! — відповідає чийсь голос, але я знаю, що це не Габріель.

Панічно біжу, бачу в тумані постать, ураз зупиняюся й сахаюся назад, бо знаю, що це знову Ловець. Кидаюся в інший бік, ще раз кличу Габріеля, хтось озивається, але я знову знаю, що це не Габріель.

Зупиняюся й заспокоююся. Розумію, що повинен знайти якийсь вихід. Прямую стежкою до самого кінця, видираюся на довгий плаский валун, а тоді зістрибую вниз і підходжу до двох великих вертикальних каменів, протискаючись поміж ними. Туман на кілька секунд розсіюється, і я помічаю внизу долину. Небачену досі зелену долину, де немає Ловців. Стежка стрімка, але нею можна легко збігти додолу. Гукаю Габріеля.

Він не озивається.

— Я знайшов дорогу! — кричу. — Я знайшов!

Довго чекаю.

— Габріелю?

Нічого не відбувається. Туман знову густий та сірий, як і раніше.

Знаю, що мушу повернутися по Габріеля. Запевняю себе, що пам’ятатиму цю стежку: понад плаский валун і далі поміж двома вертикальними каменями. Я крадькома й ледь чутно вертаюся, сподіваючись, що зможу прослизнути непоміченим, якщо тут є Ловці. Якісь чорні силуети з’являються і зникають, а я відходжу назад. Обираю іншу стежину, чую стогін, і знаю, що це Габріель. Знаю, що вони впіймали його і завдають болю. Кидаюся в той бік і чую інший стогін праворуч од себе, тому прямую туди. Трохи далі праворуч бачу якусь чорну постать, що нахилилася над кимось іншим, і знаю, що це Кірен. Він тримає в руці пістолет і дивиться, як я наближаюся. Нагадую собі, що Кірен мертвий і не може завдати шкоди ні мені, ані Габріелю.

Габріель лежить біля нього на землі.

Кірен щосили б’є його ногою, а Габріель стогне й перевертається долілиць. Розплющує очі, дивиться на мене й каже:

— Натане.

Кірен приставляє дуло пістолета Габріелю до потилиці.

Мені не залишається нічого, крім благати, благати, благати:

— Будь ласка, ні! Будь ласка!..

А подумки я переконую себе, що Кірен помер, що це все неправда, Кірен мертвий!

Кірен каже:

— Але ж ти вбив мене. А тепер я зможу помститися!

І натискає на гачок і…

Третій кілок

Ван витягає старий кілок. Габріель сидить біля мне, опустивши голову. Він заливається потом. Я теж.

Кажу:

— Я знайшов шлях, але нам треба триматися разом.

Він бурмоче:

— Так, разом.

Ван дає нам обидвом чергову дозу зілля. Вона допомагає Габріелю пити, підтримуючи його чашку. Небо світлішає, але я не розумію, який це день і скільки часу вже минуло.

Ван застромлює кілок у рану від попереднього кілка, де все вже подразнене, пекуче й болить, а я хапаюся за кілок, коли він вистромлюється з Габріелевої долоні.

— Тримаймося разом, — кажу, але відчуваю, як слабне мій голос, і я кудись провалююся.

Прокидаюся, лежачи на землі в лісі. Дерева там не надто старі, але височезні й стрункі. Сріблисті берези.

— Франція, — повідомляє Габріель. — Вердон.

У його голосі чутно радість.

— Твоє улюблене місце, — кажу я.

Ніхто з нас не рухається. Я просто хочу бути тут, у цьому особливому місці, розглядаючи собі дерева.

— Візьми мене до Уельсу, — каже він. — До твого улюбленого місця.

Хочу сказати, що це небезпечно; але раптом усвідомлюю, що можу це зробити. Я справді хочу показати йому місце, яке так люблю. Хочу туди повернутися! Підводжуся, і Габріель підводиться разом зі мною, тримаючись за мою руку. Просто перед нами схил гори, і я запитую:

— Що там попереду?

— Ущелина, — відповідає Габріель.

Не знаю, як дістатися до Уельсу, і роззираюся довкола, чи не ховаються десь там за деревами Ловці.

— Ти бачиш десь Ловців? — запитую.

— Ні, — відповідає він.

— А знаєш дорогу до Уельсу?

— Ні. Ти покажи мені.

Але я не знаю, в який бік рухатися: ущелина занадто стрімка, щоб спускатися нею вниз, а деінде — просто ліс і чагарник.

Я просто стою. Уельс на півночі, але до нього сотні миль. Проте ми можемо піти в той бік. Ловців немає; ніщо нас не зупинить. Тільки треба вибрати напрям і рушити туди. Але я й далі стою. Відчуваю щось украй дивне. Ніколи не думав, що таке відчуватиму. Мені на якусь мить хочеться повернутися в клітку, щоб не ухвалювати жодних рішень. Але ж я вирвався з клітки! І варто було мені це пригадати, варто було усвідомити, що я вільний і можу йти, куди забажаю, як я відчув викид тваринного адреналіну — і вже знав, що мені робити.

Я біжу.

Міцно тримаю Габріеля за руку і швидко біжу лісом, а тоді схилом униз. Ми біжимо дедалі швидше, а попереду на нас чекає ущелина. Я набираю швидкість, стискаючи Габріелеві пальці, а наблизившись до ущелини бачу, який глибочезний і широченний цей каньйон. Чую в голові того іншого себе, звіра, і мені хочеться зареготати від того, як він гарчить на ме не, не від паніки чи страху, а ніби кажучи: «Так!» Я можу тільки бігти чимшвидше, потім відштовхнутися від краю і стрибнути вперед. Мені пощастило — я знаходжу в повітрі розколину і відчуваю, як мене туди засмоктує, і я тримаю Габріеля й чую, як гарчить мій звір. І ми несемося чорним тунелем розколини, стрімко закручуючись, а згодом вдаряємось у світло, тверде, як земля.

Ми на гірському схилі, і всі запахи, повітря, вологість, світло — все свідчить про те, що я знову в Уельсі. Схил трав’янистий, подекуди там стирчить голе каміння, а праворуч од нас дзюркоче невеличкий струмочок. Габріель ще й досі тримає мою руку, а я дивлюся на неї й бачу, що він прив’язаний до мене шкіряною смужкою, і ще я бачу кілок.

Ми йдемо до струмка напитися. Вода прозора, чиста й холодна. Я вдома. Мій звір також це знає. І мені здається, я знаю, що робити.

Беруся за кілок і запихаю його в землю біля себе. Нічого не відбувається. Мій звір починає завивати, немов нарікаючи. Ага, земля — це правильно, але я ще не зробив це належним чином. Міцно стискаю Габріелеву руку, дивлюся йому в очі і притягаю його до себе. Між нами — наші зчеплені руки й кілок навпроти наших сердець. І я йому кажу:

— Це шлях назад.

Тоді штовхаю Габріеля і сам падаю долілиць, відчуваючи, як кілок пронизує мої груди… моє серце… пронизуючи одночасно землю і звірове серце. Земля, моя кров і дух змішуються разом. Земля мене тримає, і щось повертається через кілок у мою рану, а поміж цим усім є