Напівдикий - Саллі Грін

— Тоді привітай його і вчися у нього. Не осуджуй його. Бо це тільки збаламутить бідолашного звіра. Ти прагнеш його, бо він подібний на Дар твого батька, але ти й відкидаєш його з тієї самої причини. Ти любиш силу. І ти ж її ненавидиш. Мені просто жаль твого бідолаху-звіра.

— Цікаво що б ти сказав, зустрівши цього звіра десь у лісі?

— Ти тільки те й робиш, що думаєш про лихі речі, які ти ненавидиш. Скажи щось хороше.

— Хорошого нічого немає.

— Брехло! Я ж чарівник, Натане. Я знаю, що означає мати Дар.

Заплющую очі й намагаюся пригадати. Я знаю, що мушу бути чесним із Габріелем, тому кажу:

— Це гарне відчуття. Приємно, коли ця штука, тваринячий адреналін, починає в мені вибухати. Я цього боюся, але водночас це дивовижне й потужне відчуття. І… все в мені неймовірно збуджується, переходить у стан бойової готовності. І я немовби спостерігаю за ним, за іншим своїм «я», а воно… він весь як струна. Ось що означає бути ним: бути цілком сконцентрованим на тому, що він робить, коли нема думок — сама фізіологія.

Дивлюся на Габріеля.

— Думаєш, саме це і є ознакою тваринячого буття?

— Не знаю. Але саме тому, Натане, ти й маєш цей Дар. Не тому, що ти звір, не тому, що в тебе немає моралі, а тому, що тобі треба це все відчути. Це твоя суть, найкраща сутність твого існування — жити відчуттями.

— Он як.

— Ти справжній чаклун, Натане. Не воюй зі звіром. Відчуй його досвід. Для того він і є, — Габріель замовкає ненадовго, а тоді каже: — А можна запитати… яким ти стаєш звіром?

Я й сам цього не знаю. Пригадую, як уночі дивилися на мене нажахані очі лисиці, й кажу йому:

— Голодним.

Використовуючи душу

День нового місяця. Ван каже, що коли ми з Габріелем будемо готові, то мусимо випити її зілля, а тоді розрізати долоні наших рук, які вона зв’яже докупи. Ми так і залишимося, аж поки знайдемо вихід із лабіринту Габріелевої свідомості. І це трохи нагадує пастку.

— Вам обидвом треба підготувати свої тіла. Габріелю, ти маєш зробити легеньку зарядку й добре попоїсти. Натане, а тобі доведеться провести ніч перед ритуалом у приміщенні.

— Чому? — дивуюсь я. — Чому?

— Це загострить твої відчуття, і транс, у який ти увійдеш, стане набагато реальнішим. Саме тому ми й чекали молоденького місяця, щоб ти зміг на всю ніч залишитися в замку.

— Щось не розумію, чому не можна було б залишатися на коротший час, але при повнішому місяці? — дивуюсь я.

— Від повного місяця ти почнеш шаліти, а Габріелю ти потрібен притомний і в міру адекватний. Молодий місяць завдасть тобі страшенних неприємностей, однак ти виживеш і врешті-решт станеш значно сильнішим, — Ван відкриває портсигар і дістає з нього сигарету. — Звичайно, я цілком можу помилятися: завжди щось та піде й не так. Проте я вірю, що вам пощастить. Інстинктивно. Це мій Дар, Натане, а я йому довіряю.

Я не в захваті від цієї всієї затії, але не маю іншого виходу. Востаннє я провів цілу ніч у приміщенні, коли мені було шістнадцять. Я не отримав свого Дару, і це було погано. Не часто про це думаю, а коли й замислююся, то не здатен нічого зрозуміти… Хоча й частина мого мозку стверджувала: «Це все дурниці, ти просто у приміщенні, з тобою все гаразд» — усе моє тіло агонізувало, й невдовзі я вже ні про що не годен був думати, крім шумів, жаху та несамовитого бажання вискочити назовні…

Я цілий день проводжу на самоті у лісі, відпочиваю. Звір у мені також, здається, відпочиває. Я не відчував жодного його поруху, відколи мав ту розмову з Габріелем. Лежу на землі й дивлюся, як змінює кольори небо — з блідо-голубого зранку до яскраво-синього вдень, після чого воно стає на короткий час пурпуровим увечері, і аж тоді сіріє. Я голодний і спраглий, у шлунку бурчить, і це видається цілковитим безглуздям, зважаючи на те, що мене очікує попереду. Я певний, що мені це вдасться. Я це зроблю заради Габріеля, щоб показати йому: я знаю, що він жертвував собою заради мене, а я зроблю все, що зможу, задля нього. Це ж тільки одна ніч у приміщенні!

Коли я підходжу до головних замкових дверей, уже сутеніє. Ван відразу відчиняє. Мабуть, бачила, як я перетинав галявину. Мені цікаво, що вона скаже, але Ван мовчить — просто веде мене вестибюлем, а тоді коридором, темні дерев’яні мостини якого скриплять під нашими ногами, до дверей у самому кінці. Я заходжу вслід за нею у ці двері, а тоді зупиняюся.

Там є камінні сходи, що ведуть униз.

— Підвал, — каже Ван.

Згадую про звіра у мені, але він анічичирк. Ван заводить мене в порожню кімнату з кам’яною підлогою й цегляними стінами, ледь освітлену слабенькою лампою на стелі. Це радше в’язнична камера, а не підвал.

— Несбіт буде на сходах угорі. Двері будуть замкнені, але якщо тобі стане занадто важко, він тебе випустить. Він щогодини перевірятиме твій стан.

Я нічого не кажу. Ця кімната вже мене гнітить. Сиджу на холодній підлозі й дивлюся, як Ван піднімається вгору сходами. Тоді двері зачиняються, і я чую, як повертається ключ у замку.

Знаю, що звір не з’явиться. Тут надто суворі умови. Він ховається. Я пробув у цій кімнаті якусь одну, максимум дві хвилини, але вже відчуваю нудоту й запаморочення, та мені не так уже й погано, і все це заради Габріеля. Та Анналізи. Підводжуся й підходжу до протилежної стіни, а тоді назад, і знову повторюю цей маршрут, але мені гіршає. Таке враження, що кімната починає нахилятися, тож я знову сідаю, а стіни начебто падають на мене. Але я знаю, що це не так. Нікуди вони не падають! Це стіни, і вони стоять непорушно. Я в нормі. Мене тільки нудить. І голова розколюється від болю. Це не надто приємно, але я в нормі. Сиджу нерухомо й зосереджуюся на диханні й на тому, щоб мене не знудило.

Чую, як угорі відчиняються двері.

Минула вже година.

— Ти в порядку? — кричить мені Несбіт.

— Ага. Нормально, — волаю я у відповідь, намагаючись, щоб це звучало впевненіше, ніж я насправді себе почуваю.

Двері зачиняються.

Сиджу так одну-дві хвилини, переконуючи себе, що зі мною все гаразд, усе гаразд, а