Напівдикий - Саллі Грін

Я знаю, що мушу знайти розколину, бо це наш вихід. Шлях до віднайдення справжнього Габріеля. Я сиджу навколішках у куточку тераси, тулячися спиною до похилого черепичного даху. Розколина вгорі понад водостічною трубою. Я бачив, як Габріель її знаходив, бо був разом із ним, коли він запхав туди свою руку. Тепер я мушу сам відшукати розколину, не відпускаючи його від себе, й побачити, куди вона нас заведе.

Впевнений, що зможу це зробити. Я знаю, де розколина. Підношу ліву руку й тицяю нею у простір над водостічною трубою.

Нічого не відбувається.

Але, можливо, я просто не влучив. Мабуть, вона трохи вище… І знову нічого! Значить, трохи лівіше. Ні! Тоді правіше. Знову ні! Тоді нижче. Мабуть, я роблю це зашвидко, мені бракує витримки.

Запитую в Габріеля:

— Де ж та розколина?

Він не відповідає, і я роздратовано повертаюся до нього. Він знає, де це є… він мав би допомогти мені.

Але, повернувшись, помічаю, на що він дивиться. Біля самого краю даху хтось стоїть. Якась жінка. Висока, струнка, вбрана в чорне. Ловчиня. І поки я дивлюся на неї, з’являються нові Ловці й зупиняються, побачивши нас. А я тепер відчайдушно намагаюся намацати лівою рукою розколину. І допитуюся в Габріеля:

— Де це є? Де це?

Відчуваю, як він стискає мою долоню своєю, але нічого не каже, і я кричу на нього, вимагаючи, аби він сказав мені, де розколина. І постійно намагаюся сам її знайти, але Ловці вже наближаються до нас.

Їх тепер, мабуть, десь двадцятеро, і крізь вікно на терасу лізуть нові й нові. Я й далі розпачливо шукаю розколину, кричу Габріелю, щоб він допоміг мені.

— Де це є? Де це?

Він не відповідає. Ловці оточують нас зусібіч. Насуваються на нас. Усі вони тримають у руках кийки, подібні на той, яким мене лупцював Клей, коли зустрів уперше. Він тоді бив мене до памороків. Одна Ловчиня замахується кийком і щосили вдаряє Габріеля по плечі, а я відчуваю, як цей удар відлунює у моїй руці. Інша Ловчиня з розмаху б’є Габріеля кийком у скроню. Бризкає кров, вилітають зуби, але знову ж таки я тільки відчуваю, ніби моєю рукою прокотилася якась ударна хвиля. Підступає ще одна Ловчиня, і я намагаюся захистити Габріеля… але я немовби приклеївся до свого місця і можу тільки дивитися, як вони обступають Габріеля чорною стіною, а тоді по черзі підходять і атакують його. Ніхто не вдаряє мене. Ніщо не завдає мені болю. Я знаю, що мушу знайти розколину; якщо я її знайду, ми ще зможемо врятуватися. Але моя ліва рука взагалі тепер не рухається… мене спаралізувало.

З вікна на терасу вилазить Соул. Він усміхається до мене. Каже:

— Мені ти завжди подобався, Натане. Дякую, що ти привів до мене цього Чорного чаклуна.

Тоді відходить убік, і я бачу біля нього містера Волленда. У нього в руках блискучі хромовані кусачки. Він каже:

— Це зовсім не боляче.

Клацає кусачками, і я сміюся, бо це дійсно зовсім не боляче. Мій відрізаний мізинець лежить у його долоні. Волленд кладе його у пляшку, затикає її товстим корком, а тоді підносить угору й посміхається мені. Пляшка наповнюється зеленкуватим димом. Та й мене всього немовби сповиває зелена імла.

Задихаюся від неї. Не годен дихати, відчайдушно хапаю ротом повітря і чую слова містера Волленда:

— Застрель Чорного чаклуна. Застрель його і знову зможеш дихати.

І от я вже відчуваю пістолет у лівиці, задихаюся… І в цій імлі розрізняю тільки сірий Габріелів силует… І ще я знаю, що помру… Я не годен дихати. Мені потрібно дихати. Я знаю, що мені залишилося кілька секунд…

Волленд підказує:

— Убий його! Застрель!

— Ні!

Тоді Волленд забирає у мене пістолет, цілиться у Габріелеву голову, натискає курок… і мене огортає зелений дим.

Розплющую очі, а Габріель стискає мою руку й дивиться на мене, і я знаю, що він бачив те саме, що і я.

Хитаю головою.

— Це не насправді.

Та перш ніж Габріель встигає відповісти, я відчуваю біль у долоні. Ван обертає кілок. Моя рука була перед цим тепла й оніміла, а тепер вона пече й пульсує. Я усвідомлюю, що вже смеркається. Минув цілий день, але здається, ніби промайнуло лише кілька хвилин.

Ван каже:

— Ще зілля. А тоді я знову застромлю кілок.

Вона простягає нам наступну маленьку чашку. Габріель не відводить від мене очей. Я хочу сказати, що ми обов’язково виживемо, що я про це подбаю. Я не дозволю нам померти. Я хочу випити це негайно. Хочу відчути запаморочення й розчинитись у просторі, тому поглинаю зілля одним ковтком і здригаюся від гіркого присмаку, тоді випускаю горнятко з рук. Габріель також випив свою дозу.

— Наступного разу я знайду шлях, — обіцяю йому.

Він киває головою.

Ван каже:

— Я зараз витягну цей кілок і застромлю новий.

Дивно, але витягати кілок геть не боляче, від цього навпаки якось приємно, я відчуваю полегшення. Моя рука гаряча й подразнена. Ван бере заздалегідь заготовлений кілок і підносить його вістря до рани на моїй долоні. Застромлює його, і мене обпікає несамовитий біль, я зойкаю і…

Другий кілок

Ми дряпаємося вгору стрімкими й голими скелями. Габріель допомагає мені вилізти на вузенький уступ, підтягаючи мене вгору, аж поки я опиняюся біля нього, торкаюся його руки своєю.

Я озираюся. Ми в горах: судячи з зелених схилів унизу і засніжених піків удалині, це Швейцарія.

— Вони насуваються, — Габріель показує на долину, всипану безліччю чорних цяток, що повзають там, наче мурахи, але рухаються в наш бік.

— Нам треба йти, — кажу я й показую на гори.

— Як далеко звідси? — запитує Габріель.

— За он тією вершиною, — відповідаю. — Це недалеко.

Я чомусь знаю, що маю слушність. Якщо ми подолаємо цей пік, — будемо в безпеці. Знайдемо дорогу назад з протилежного боку.

Рушаю першим і цього разу лізу швидше за Габріеля. Він відстає. Але це легкий маршрут, і я знаю, що він наздожене мене. Я вже майже біля самої вершини, і раптом на нас опускається сірий туман. Скрізь вузенькі стежки, усі однакові, сантиметрів тридцять завширшки, немов якесь павутиння поміж скелями. Я стаю на одну з них — і опиняюся на краю кручі, тоді йду іншою — й виходжу на краєчок ще якоїсь кручі.

Біжу назад, але не можу зрозуміти, звідки прийшов або яким шляхом треба спускатися