Напівдикий - Саллі Грін

— Та я не ставлюся!

— Але й не виявляєш до нього жодної поваги.

Я дивлюся на Несбітову постать удалині. Він уже не пританцьовує, а просто поволі шкандибає до замку.

— Ледве чи я зможу відчути до нього бодай краплину поваги.

— А ти поміркуй. Він вправний боєць. Добрий переслідувач. Просто не вміє жартувати.

Я почуваюся ідіотом, тримаючи й далі ножа напоготові, тому ховаю його.

Габріель простягає руку й торкається мого волосся, витягаючи з нього різні шматочки.

— Розкажи мені про все це.

Намагаюся говорити, але не знаю, що сказати. У лісі за моєю спиною тихо. Вітерець віє понад верхів’ям дерев, які немовби заколисують одне одного. Я хочу знайти відповідне слово, з якого почати, але не можу.

— Це пов’язане з твоїм Даром? — запитує Габріель. — Можеш мені розповісти?

Ледве чутно бурмочу:

— Я маю той самий Дар, що й мій батько: вміння обертатися у звірів. Хочу навчитися його контролювати, але… не можу.

— Тому ти й намагаєшся бути сам уночі?

— Так. Я небезпечний. Тобі не можна бути біля мене. Нікому не можна.

Дивлюся Габріелеві в очі, але не фокусуюся на них, щоб мати змогу сказати:

— Цієї ночі я впіймав лисицю. Думав, що зможу його зупинити, але не зміг.

— Його?

— Звіра у мені. Я намагався заборонити йому вбивати лисицю, але він мене не послухав. Він забажав її вбити. І зжерти. І він це зробив. Я все відчував, міг бачити, чути, нюхати. Відчував у роті присмак. Але не міг контролювати, — дивлюся на землю, а тоді на дерева за спиною. Не певний, чи можу це все розповісти, але примушую себе продовжувати. — Його першим… моїм першим убивством була не лисиця.

— А хто? — тихенько запитує Габріель.

— Ловчиня, — відколи це сталось, я пригадав усе більш детально, і тепер уже не годен це знову забути. — Я прокинувся з її кров’ю на руках… і в роті. По цілому обличчю. Кров скрапувала з моїх пальців. Спочатку я нічого не пам’ятав, але тепер уже згадав. Я роздер тій Ловчині шлунок своїми кігтями, її нутрощі вивалилися назовні, а я занурив туди, в її шлунок, голову. Я це чітко пам’ятаю — усе червоне від крові, присмак крові, і моя морда, що роздирає її зсередини… Тобто ще раніше я вбив ту іншу Ловчиню, у Женеві. Скрутив їй шию. Я думав, що то вже була достатньо паскудна річ. Але цього разу… я запхав прямо в неї свою голову, свою морду.

— Це була тварина. Не справжній ти.

— Але ж ця тварина невіддільна від мене. Інша частина мене самого, — я важко зітхаю, а тоді кажу: — Вона кричала, Габріеле. Я вже запхав мордяку в неї, а вона все ще кричала.

Відвертаю обличчя, а тоді знову дивлюся на Габріеля.

— Я думав, як це чудово — здобути свій Дар. Якоюсь мірою так воно й було. Я відчуваю себе фізично міцнішим, але всередині, десь там, у тому місці, де себе втрачаєш абощо, я… так, ніби там є хтось, є щось таке, що живе в мені. І воно виходить звідти й оволодіває мною. Але я знаю, що це я, інша частина мене самого, абсолютно дика, неприборкана частина мене, — замовкаю, а тоді набираю повні груди повітря й кажу: — І ще я вбив Кірена.

— Кірена? Брата Анналізи?

Я киваю.

— Я побачив його біля Меркуріїного котеджу і думав про те, щоб його вбити… тобто смертельно поранити його ножем у двобої… але я цього не зробив. Я пішов геть звідти. А він разом зі своїм партнером сів мені на хвіст. Несбіт убив його партнера, а я, той звір у мені, вбив Кірена.

І я починаю пригадувати ще більше подробиць:

— Кірен також заверещав. Тільки раз. Я роздер йому горлянку. Пам’ятаю той присмак, яким він здавався слизьким у моєму роті. Я облизував його кров.

На моїх очах проступають сльози, я почуваюся ідіотом і лицеміром, який оплакує Кірена, котрому бажав смерті. Мені гидко за власні сльози. Я відвертаюся від Габріеля й намагаюся опанувати себе, витираючи вологі щоки рукавом. Коли знову повертаюся до нього, він і далі пильно дивиться на мене.

— Це було жахливо. Несбіта знудило, коли він побачив Кіренове тіло. Якщо вже Несбіта знудило…

— Це все зовсім не означає, що ти лихий, Натане.

— Але й доброго тут нічого немає!

— Ти його вбив так, як це зробив би будь-який звір. Я знаю, що це не дасть тобі зараз великої розради, але звірі діють інстинктивно. А звір не може бути лихий, не може бути добрий чи поганий.

Він додає:

— А можна в тебе щось запитати? — вагається, а тоді каже: — Чи ти з’їв серце тієї Ловчині? Або Кіренове серце? Чи ти забрав їхні Дари?

Я хитаю головою.

— їх убиває й роздирає на шматки той звір. А він не цікавиться Дарами. Він просто прагне вбивати.

— Думаю, він прагне вижити. Він не лихий, Натане.

Габріель зовсім близько від мене, простягає руку й витирає кінчиками пальців мої сльози. Його доторк такий делікатний.

Так приємно його відчувати.

А Габріель присувається все ближче і ближче до мене, а тоді, дуже обережно й ніжно цілує мене в губи, так неймовірно делікатно, що ми ледве торкаємося вустами. Я ледь-ледь відхиляюся, але він і далі біля мене.

— Не треба себе ненавидіти. Навіть найменшої частинки самого себе.

Габріель пригортає мене до себе, не відпускаючи, і я відчуваю на своєму волоссі його тепле дихання.

Я не знаю, як мені реагувати на те, що Габріель обіймає й цілує мене. Я навіть не знаю, що мені про це думати. Він робить це, щоб виявити свої почуття. Але він повинен знати, що я відчуваю все інакше. І я цього змінити не можу. Але я справді його люблю. Він мій друг, найкращий друг, і я його дуже-дуже люблю. Я й далі плачу, а він мене пригортає до себе.

Ми так стоїмо доволі довго. Дерева також стоять, як і стояли, а я й далі дивлюся на них і тільки на них. Коли я нарешті перестаю ридати, Габріель відпускає мене з обіймів. Ми сідаємо на траву, тоді я лягаю горілиць, затуляючи лице рукою.

— Ти в нормі? — запитує він.

— Я син Маркуса, найнебезпечнішого з усіх Чорних чаклунів. Я звір, що пожирає Ловців. І я цілковите рюмсало. Звичайно, що я в нормі.

— Прийми свій Дар, Натане! Не треба з ним воювати.