Напівдикий - Саллі Грін

— О! Але ж… — та я навіть не знаю, що на це сказати.

Чути стук у двері, і заходить Несбіт із тацею в руках.

— Сніданок! — оголошує він. — Приніс тобі, Ван, трохи чаю з грінками.

— Дякую, Несбіте. Попроси, будь ласка, Габріеля, щоб долучився до нас.

— Просто зараз?

— Саме так, просто зараз, — відповідає Ван.

І Несбіт іде геть, бурмочучи:

— Я тобі не слуга, якшо хочеш знати. Я твій повноцінний партнер, і нам обом відомо, хто з нас двох найбільше працює… — але решту його нарікань уже не чутно, бо він зникає в кінці коридору.

— Що б я без нього робила.

Не знаю, як делікатніше сказати про те, що мені вони здаються абсолютно несумісними, тому мовлю натомість:

— Він дуже вправний.

— Саме так. Я його багато чому навчила. І мушу визнати, що з нього добрий учень. Ми вже двадцять п’ять років разом.

— Двадцять п’ять? — на вигляд я дав би Ван не більше двадцяти років, але вона завжди поводиться як значно доросліша й досвідченіша жінка. — Скільки ж тобі років, Ван?

— Доволі неввічливе запитання, скажу я тобі. Та попри всі інші корисні якості, зілля ще й допомагає затримати молодість.

Габріель заходить у кімнату й зачиняє за собою двері практично перед самим носом Несбіта. Масивні дерев’яні двері заглушують його нарікання.

— Дякую тобі, Габріелю, що так швидко прийшов. Я оце якраз казала Натану, що ми вже майже готові допомогти тобі віднайти власну сутність.

— Гаразд, — без зайвих емоцій говорить Габріель, сідаючи навпроти мене.

— То що ми маємо робити? — запитую я.

— Ви обоє маєте випити приготовлене мною зілля. Ви разом увійдете в стан трансу і знайдете сутність колишнього Габріеля. Уявіть її у вигляді линви. Знайдете її, а тоді повернетесь, тримаючись за неї, сюди, у це місце і в цей час.

Дивлюся на Габріеля й легенько хитаю головою. Він зустрічає мій погляд і каже, немовби читаючи мої думки:

— Це магія. Це все безглуздо… і водночас — сповнене сенсу.

Я закочую очі й повертаюся до Ван.

— А якщо ми не знайдемо ту сутність, або підемо за линвою не в той бік?

— Тоді ви не вийдете з трансу.

— Як? Ніколи?

— Аж поки не помрете з голоду.

— Не надто приємна перспективка, — кажу я.

— Я завжди думав, що буду радше готовий померти під зливою куль, — усміхається мені Габріель. — Але коли спробував, зрозумів, що це теж не найкращий варіант.

— І скільки часу це має тривати? — цікавлюсь я.

Ван запалює наступну сигарету й випускає кільце диму.

— Скільки буде потрібно.

— Тобто ти й сама не знаєш?

Вона не відповідає.

— А яка ймовірність того, що ми нічого не знайдемо? — запитую я.

— Не маю поняття. Усе залежатиме від вас двох.

— Мені це не подобається, але я це зроблю.

— Рада, що в тебе стільки ентузіазму, Натане. Це завжди стає в пригоді, — Ван легенько поплескує мене рукою по нозі. — На щастя, та місцина має свої переваги. Дерева, річка і старезні гори — це саме те, що тобі потрібно, — тоді вона зазирає мені в очі, а блакить її власних очей спалахує іскрами. — На жаль, залишається ще одна невеличка проблема.

— Що саме? — насторожуюсь я.

— Входити в транс дуже небезпечно, коли немає молодого місяця.

— Що? Але ж він буде аж за два тижні! — я зриваюся на ноги.

— Так, — Ван неквапливо випускає в повітря цілий шлейф диму.

— Але ж Анналіза… Вона може померти… Ловці можуть виявити Меркурію й убити їх обох або захопити.

— Гадаю, нам слід трохи більше покладатися на вміння Меркурії ховатися від Ловців. Вона ж це, зрештою, робить десятиліттями.

— Але Анналіза втрачатиме сили! Ми не можемо два тижні сидіти тут, склавши руки, й чекати.

— Можемо, Натане, і саме так ми й зробимо. Ти правий — Анналіза втрачатиме сили, але в нас ще є досить часу. Вона може проіснувати в таких умовах ще не один місяць.

— Легко тобі говорити, коли ти жива-здорова й вільна.

Прямую до столу. Хочу пожбурити на підлогу всі ці купочки її зілля. Але Габріель побачив, куди я рушив, і перекриває мені шлях. Проклинаю його і вибігаю з кімнати, грюкнувши за собою дверима. Відчуваю, що вчинив по-дитячому, але потім помічаю в коридорі Несбіта, який глузливо підсміюється з мене. Не певен, чи він підслуховував, але відштовхую його геть, а тоді луплю й копаю ногами все, що трапляється мені на шляху з будинку.

Кажучи Габріелю

Я придумав, чим мені зайняти ці два тижні. Знаю, що мушу повернути собі найкращу фізичну форму, а оскільки інших клопотів поки не маю, то починаю тренуватися. Швидко набираю форму завдяки цим тренуванням, а також завдяки своєму Дару. Відколи я його здобув, моє тіло стало сильнішим і жвавішим. Удень я тренуюся разом із Несбітом і Габріелем, а тоді ще сам уночі. Мені достатньо трошки подрімати вдень, і я можу легко протриматися цілу ніч.

Щоранку ми з Габріелем і Несбітом насамперед робимо пробіжку, хоч після кількох миль я завжди біжу далі сам. Ми зустрічаємося на світанку, і вони починають бурчати й нарікати на погоду та біль у м’язах, потім ми трохи розминаємося. Кожного дня я думаю: ну, от сьогодні з ними все буде гаразд, але щоразу все відбувається, як завжди, і Несбіт починає мене заводити. Він постійно глузує з мене, передусім з того, що я нетерплячий, а також мовчазний або набурмосений. А ще він висміює мої черевики або ж волосся, обличчя, очі. Він завжди коментує мої очі. Іноді мені просто здається, що він спеціально мене накручує, щоб я добряче заїхав йому у вухо.

Часом здається, що варто мені побути з ними довше, і Несбіту просто набридне мене дражнити, та згодом я починаю лютувати і, так чи інакше, залишаю їх позаду й біжу далі сам, і так воно ліпше. Навіть не знаю, чому взагалі з ними панькаюся, проте щодня сподіваюся, що нам усе-таки буде добре разом. Але намарно.

Після пробіжки я снідаю. Роблю собі кашу. Несбіт готує всілякі вишукані страви — учора, скажімо, була яєчня по-флорентійськи, — для Ван і Габріеля. Він усе готує, а тоді чекає Ван, поки я їм на кухні. Габріель завжди залишається зі мною. Іноді Несбіт також їсть із нами кашу — коли в нього не найгірший настрій. Тоді він багато не говорить, а я собі просто їм.

Після того я трохи дрімаю, лежачи