Привид безрукого ката - Андрій Процайло

— Так, — відповіло дитя.

— Значить, так є. Розумієш?

— Ні, — призналася донечка. — Але мені це дуже подобається! — тішилася.

Дружина дорікала Яремі за те, що в такому жорстокому світі, де людина людині вовк, він із дітей виховує безхребетних мрійників.

— Не переживай, моєї грубої сили вистачить на всіх. І заплачу я за всіх. Тож нехай живуть по-справжньому, — дружина, звичайно, химерних міркувань чоловіка не розуміла, бо не знала про нього нічого. Ні минулого, ні теперішнього, ні призначення. Вчитель казав, що у світі дев'яносто дев'ять відсотків людей, проживши поруч ціле життя, одне про одного нічого не знають. Їм цього не треба. Вони зацікавлені собою і як вижити. Це кращий варіант. Гірший, навпаки: як вижити. І собою.

Ярема Сильвестрович умів маніпулювати людьми, як маріонетками. Завдяки вчителеві Ярема знав у людині кожну нитку і мотузку; знав, коли і як за них треба смикнути, аби добитися потрібного результату. За роки тренувань він навчився гіпнозу, по вібраціях енергії людини міг визначити її поведінку, здогадатися, що людина думає. Завдяки комплексу знань міг прикинути майбутнє. Вроджених чаклунських талантів у Яреми не було. Учитель казав, що так краще, бо того, що треба, він його навчить, зате голова у нього завжди буде тверезою, як у робота. Бо найбільший ворог людини — її емоції. Як і найбільший друг, до речі. А вміння керувати емоціями — мистецтво, яке не знає досконалості, і не факт, що цим мистецтвом на всі сто володіє навіть Бог.

— Уроджений чаклун не тільки керує. В першу чергу керують ним, він тільки прислухається. І зазвичай це дуже дорого йому коштує. Хто дає бачення, той вимагає платні. А ти платитимеш сам собі.

Звичайно, вчитель не дозволяв Лавникові демонструвати комусь свої вміння. Їх можна було використовувати строго таємно і лише задля великого призначення. Проте непомітні прийоми впливу, які не виходили за межі нормального людського сприйняття, дозволялися.

Ярема Сильвестрович був з тих могутніх управлінців, які одночасно могли бути дуже впливовими і залишатися в тіні. Залишатися в тіні — це була вимога вчителя. Таке не дуже подобалося самолюбному Лавнику, але що він мав робити? Без учителя він узагалі не мав би нічого. У кращому випадку нидів би у сільській школі, гірший був би варіант — Ярема наклав би на себе руки. Такі думки навідували його вже тоді, коли вступив в інститут. І тут врятував учитель. І так, слава Богу, не дуже великої ціни зажадав Серафим Іванович за всі блага — всього-на-всього встановити справедливість. А він ціле життя цим і займався. На те й суддя...

Двічі на тиждень у понеділок та четвер Ярема відвідував учителя. Як правило, це було на дачі в Керничках. Згодом, коли вчителя почали втомлювати переїзди — у двокімнатній квартирі на площі Ринок. Це була улюблена квартира Серафима Івановича. Він тут не жив, тільки працював і відпочивав. І займався з Яремою.

В останній четвер перед смертю вчитель наче приймав іспит у Лавника. Він ретельно розпитував про всілякі деталі, просив уточнювати, повторювати, робив акцент на нудних дрібницях. Моментами виникало враження, що вчитель марить.

— У п'ятницю двадцять перше, — нагадав учитель, ніби Ярема міг забути цю дату. Таж ніколи! Бо все життя його було з нею пов'язане. Попервах він навіть від цієї дати вів зворотний відлік відпущених йому днів. А потім перестав.

3 часом, коли реалізував себе у житті, коли повиростали діти й понароджували йому онуків, коли допоміг їм стати на ноги, життя втратило колишній запал, і йому навіть цікаво стало, як буде потім? Як то жити своєю головою і чужою душею?..

— Так, — мовив удячно Ярема, наче вчитель повідомив йому дуже важливу інформацію.

— Все йде за планом. Думаю, ти впораєшся швидко і матимеш ще багато щасливих земних днів. Має бути цікаво... Не знаю, чи комусь ще вдасться пережити такий досвід: своє тіло плюс чужа душа... Цікаво...

Ярема завжди намагався при вчителеві не думати про своє... Бо той міг прочитати думки. На цей раз вирвалось само: «Звичайно, цікаво, коли душа залишається жити... Заради неї можна таки постаратись...» Лавник миттю схаменувся і переключився на погоду. Саме чомусь думки про погоду найбільше з толку збивали тих, хто намагався підслухати чужу голову.

— Буде сніг і завірюха, — сказав учитель. — А допитливість моя неспроста. Кожна деталь має вагу. Велику, бо на кону — віки... Не твої і не мої, затям. Наші віки. Ми всі поєднані кров'ю. Просто на тобі найбільша відповідальність. Бо на твій час припав прихід ворога...

Ярема завовтузився у кріслі. В цю мить він виглядав, як тоді, на першому курсі, коли вчитель визволив його з кабали студентських принижень. Він опустив очі. Це був прояв нерішучості. Володар людських доль суддя Лавник Ярема Сильвестрович так і залишився невпевненим учнем перед умираючим учителем. І так мало бути!..

— Питай, — сказав Серафим Іванович. — У мене вже немає стільки сил, щоб влазити у твою голову.

Вдячний учень полегшено зітхнув.

— Що буде з моєю душею? — запитав.

Учитель довго мовчав. Його очі стали порожніми, здавалося, вони зникли у минулому. Він згадав себе перед обміном душ — такий самий трепет і запитання. Все-таки закон «своєї сорочки» не змінити. Вона буде ближче до тіла за будь-яких обставин. І при її зміні, навіть якщо це дар вдячності за десятиліття раю, віддати її буде шкода...