Привид безрукого ката - Андрій Процайло

— Тоді перепитую: хто це? — Ярема Сильвестрович показував на ляльку.

Семен, як школяр, опустив голову, скулився і намагався не дихати. Щось вигадувати не було сенсу. Це потягне за собою цілу низку безглуздих присікувань.

— Це... — суддя зробив значущу паузу, — Безрукий Лев Львович! Зрозумів?

— Так, — відповів Семен, — він чимшвидше хотів звідси поїхати, тому, не чекаючи запитань, почав: — Я ходив, як ви радили, до цієї... як її...

— Відьми.

— Так, відьми. Вона казала, що лялька — оберіг Безрукого. І що через ляльку можна на нього впливати. Але вона цього робити не буде...

— А ти її що, просив? — запитав суддя.

— Ні. У мене не було такого завдання...

— Чудесно! Просто шикарно. Це те, що я думав. Прекрасно!

Лизун спітнів. Його очі були схожі на два сувенірних блюдця, втиснутих у тісний сервант.

— І перестань думати, що я збожеволів. Бо так діла не буде. Тобі чомусь усі здаються здурілими...

Лизун зразу зрозумів натяк. Він чекав цієї розмови. Відчував незадоволення патрона.

— Яремо Сильвестровичу, але ж він дійсно ненормальний... був!.. Плів усілякі нісенітниці...

— І ти вирішив його запроторити в дурдом?

— Так.

— Яке в тебе було завдання?

— Ізолювати його.

— Дорогенький, у тебе було завдання посадити його. Під будь-яким приводом. На час, поки я залагоджу свої справи. І ти це завдання провалив...

— А...

— Не акай. Божевільний — значить, неосудний, доганяєш? А нам його треба було ізолювати — тихо, без шуму...

— Я все зроблю! — запищав слідчий. — Я вже майже все зробив був. Підготував зізнання, свідків, усе, як має бути. Треба було тільки його підпис. А він закрився у кімнаті і молов дурню. Що я мав зробити?

— Паузу, — мовив суддя. — Після паузи завжди все змінюється.

— Врахую.

— Врахуєш, аякже... Якщо не буде пізно. Тепер доповідай.

— Безрукий зійшовся з лікаркою з комісії. Вони зустрічались в бібліотеці, біля її будинку, у нього вдома. Вдома в нього без змін. Валяються тільки порожні роздерті конверти і порожні аркуші паперу, що погано пахнуть. Якоюсь гниллю. І ще. Безрукий з лікаркою ходили до тої самої, як її... відьми, що і я. Потім сиділи в кав'ярні...

— А потім?

— Ви мене викликали, і я помчав до вас.

— Так. Усі смердючі конверти і папери негайно доставити мені — раз. Зібрати всю інформацію про лікарку — два...

— А наказ ізолювати Безрукого залишається в силі?

— В силі! Я хіба його відміняв? — вибухнув суддя.

— Ні, — відповів Лизун.

— А це буде три. Виконуй! — кинув на ходу замість «до побачення» Лавник і пішов у дім, стискаючи за шию безруку ляльку...

Лев вирішив раз і назавжди покінчити з сумнівами. Нормальний він чи божевільний — не має значення. Бо все, що доходить до його голови, свідчить: він вляпався в інше життя — з привидами, чужими душами, ляльками, відьмами і жінкою, поруч якої млів від насолоди. То нехай буде так.

У кімнаті панував цілковитий безлад. У Лева так і не дійшли руки до прибирання — кожен день приносив справи важливіші. До того ж, як засвідчили події останніх днів, тут могли нишпорити всі, кому не ліньки: сусідка, слідчий зі своєю бригадою, дивні злодії, що вкрали ляльку... Доступ до квартири був у багатьох. Шукаючи на столі договір, Безрукий подумав, що треба змінити замок.

А договору то й не було!.. Лев пригадав, що він сидів на ліжку і читав Марі листи. Потім вийняв зі смітника договір. Марі була за столом. Вона захотіла поглянути на листи. Атож, саме так... Він показав їй листи, вона була дуже перелякана, сказала, що все це її вражає... А що далі? Потім він провів Марі. Листи з договором залишив на столі, чи кинув на ліжко, або кудись механічно впхнув.

Безрукий повитягував усі тумби з робочого стола і поперекидав їх догори дном. Передивився кожну книжку на полиці. Перекинув смітник. Ніде!.. Заліз у кожний куток на кухні, у ванній та у коридорі... Немає... Сумнівів не було — знову хтось був у нього і поцупив листи з договором. Лев метався по кімнаті і скреготів зубами. Це вже не смішно, це вже страшно. Таким беззахисним він себе не почував навіть у дитячому будинку. Безрукий взяв телефон і набрав Марі. Не даючи їй сказати навіть «алло», запитав:

— Де я подів листи?

Вона мовчала. Їй треба було трохи часу, щоб збагнути, що хоче Лев.

— Пропали листи, — пояснив Безрукий і безсило опустився на крісло. — Ти не пам'ятаєш, де я їх поклав?

— На столі.