Привид безрукого ката - Андрій Процайло

Відьма наче щось згадала і стала крейдяною до невпізнання.

— Геть! — кричала, випроваджуючи Лева з Марі до дверей. У відьми підкошувались ноги.

Львів умів прикинутися чарівником. Він заздалегідь увімкнув старі ліхтарі, щоб підкреслити чарівливий танець сніжинок, що закружляли над площею Ринок, аби догодити симпатичній парі: великому кучерявому, наче лев, чоловікові з тілом атлета і тендітній красивій жінці з ніжним поглядом і витонченими, наче намальованими рисами обличчя... Місто прагло подарувати їм трохи романтики...

Жінка тримала чоловіка попід руку і відчувала неймовірний затишок. Чоловіка розпирали гордощі — збулось!.. З ним — мрія...

Щойно Лев Безрукий і Марі Шмідт вийшли від відьми, почав падати сніг. Лапатий, як пух. У небі декілька разів блиснуло, роздався розкотистий грім. Для зими диво. Ще за такої погоди! Старенькі з дива дивного хрестилися, молодь реготала.

Лев попросив Марі сходити з ним до ратуші. Погуляти. Став раптово якимсь іншим — розпливчастим, як хмари, живим, наче мить... Не рішучим, не впевненим і не зляканим. Скоріше — загадковим, спраглим до розгадки таємниці, чим би вона йому не грозила. Марі навпаки взяли сумніви — на її симпатичну хвилясту голівку і тендітне тільце впав важкий тягар відповідальності. Жінка розуміла, що є силою, яка звільнила з прив'язі грізного лева. Вона боялася, щоб хижак, коли дозріє до звершень, не наробив юнацьких дурниць і не відгриз собі ще другу лапу.

Безрукого ноги самі носили ратушею. А може, це другі половини душ, що залишилися безпритульними, проводили йому екскурсію місцями вікових блукань з надією, що він уловить тут силу та прозріння?..

Лев з Марі вилізли на оглядовий майданчик Львівської ратуші, на самий її чуб. Стояли, як на височезній сцені, і насолоджувалися диво-глядачами: досвідченими будинками і малолітніми будиночками. Львів зустрів їх оплесками. Місто, яке не терпить нудьги, яке любить творити й жити весело, проте вишукано-культурно і затишно, благословляло Лева на рух. Діяти! А далі життя само знайде шлях, як загартувати! Вітер завивав, як скажений, але Лева та Марі не чіпав.

— Ти підпишеш договір, — не запитала, а підтвердила Марі.

— Підпишу, — впевнено мовив Лев.

Він був рішучий, але зіжмаканий, як билина під підошвою мандрівника. Вітер зразу це збагнув, досвіду читання емоцій йому не позичати. Рішучість Безрукого найбільше вітра лякала. Він ще не встиг шепнути другові, щоб не поров дурниць згарячу, щоб випростався спершу і терпів, бо «хто терпен, той спасен», так його навчав не здаватися привид безрукого ката, як хтось непомітно усміхнувся у невидимі вуста і нечутно почовгав у підвал ратуші, щоб підготувати до відправки дуже важливу кореспонденцію...

Лев і Марі зайшли у стару кав'ярню. Тут, на відміну від ратуші, блукав злегка терпкий аромат щойно змелених зерен. Пахло затишком і свіжими газетами. Замовили каву. Намагалися зловити мить під її елегантний смак і витання сивої пари над столиком.

— Тобі треба побути самому, — подумала вголос Марі і погладила загіпсовану руку Лева, добираючись до місця, де замість кисті був оброслий м'язами суглоб.

Лев від цього доторку ледь не зомлів. Уперше в житті його ніжно погладили у покалічену руку. Без огиди і сорому. І відчуття у нього було живе, радісне, а не покалічене...

— Я тобі зателефоную, Марі, — сказав Безрукий. — Щоб подякувати...

— Чекатиму дуже-дуже... — розгублено мовила Марі, взяла свою сумочку і без «до побачення» вийшла.

Бо краєм ока в старому дзеркалі затишної львівської кав'ярні вона зловила нахабний погляд рудого слідчого...

Духовний учитель і маг Серафим Іванович Війт зробив усе, щоб Ярема Лавник почував себе у цьому світі, як риба у воді. Зелений випускник далекої сільської школи, який приїхав у місто в одних штанях і сорочці, в сусідових капцях, вступив на факультет російської філології завдяки радянській ідеології, гуманній програмі для сільської молоді й копиці пільг: починаючи від того, що батьки були інвалідами, ветеранами, передовиками, орденоносцями і мали восьмеро дітей, щоб на старість було кому подати кухоль води...

Учитель зайшов у той момент, коли згорбленого і приниженого Ярему хлопці старших курсів на потіху дівчатам змушували на табуретці співати сороміцьких пісеньок на мотив коломийок, слова до яких самі ж придумали. Він прибирав у туалеті, бігав по горілку, ночував на сходовій клітці останнього поверху гуртожитку перед входом на горище, де йому там навіть прилаштували старе ліжко із затхлим матрацом. Матрац на зло юнакові смердів безбожно, бо саме через нього не дали йому, старому і хворому, спокійно померти на смітнику — реанімували спеціально для безвольного опудала, яке не мало права носити звання «чоловік», і яке називалося Яремою...

Юнак виглядав здоровим вайлуватим ведмедем, вирощеним у неволі. В нього було все: сила, клепки, не було тільки характеру. Ним попихали сухоребрі, виплекані газами вихлопних труб автомобілів міські задираки, бо були нахабними й уміло вдавали, що безстрашні, що їм усе по цимбалах, десь...

Старий зморщений вечір засинав на ходу. Студенти великої Країни Рад поглинали знання. Незнайомець зайшов у студентську кімнату впевнено, без стуку. Він був низький, з борідкою, м'язи теж не вражали, соломиною звисали під рукавами чорної сорочки.

Спочатку настала традиційна тиша, за час якої студенти мали впевнитися, що забрів у їхнє життя