Привид безрукого ката - Андрій Процайло

Лавник згадав своє дитинство. Хату, у якій завжди було холодно і голодно. Батьків, які вічно працювали, хворіли й позичали гроші на ліки. Братів і сестер, які билися за цукерку, як пси за кістку, ладні перегризти за неї одне одному горло. Школу, в якій з нього всі сміялись, і він замкнувся в собі, і книжки. Інститут, де об нього з першого дня витирали ноги, бо прибув він туди рабом. І це було написано на його лобі. Не треба бути великим читачем людських облич, щоб збагнути це з першого погляду. Душа теж була закабалена ще й завалена сміттям, щоб, не дай Боже, від неї не пробилося світло... Хіба таку душу шкода втрачати?...

— Я згоден, — сказав Ярема.

На цей раз пауза в розмові була довгою, моторошною. Учитель наче розчинився в кімнаті, щоб зрозуміти кожний атом енергії, що витав там.

— Цього мало, — вчитель не видав жодної емоції. — Бо треба підписати договір. Кров'ю. Через три дні, якщо не передумаєш. А для того, щоб тобі краще думалося, зразу ж попереджаю: якщо передумаєш, підеш назад, у гуртожиток. Це не шантаж, це правда. Мені потрібні бійці, а не ловці за вигодами. Хоча, коли ти зі мною співпрацюватимеш, жити ти будеш, як бог. Гарантую.

Через три дні в домашньому кабінеті бібліотекаря на столі лежали два договори, дві ручки і два ножі.

— Ознайомся, — сказав Серафим Іванович. — Договір на душу — це не частина життя, це — життя.

Ярема перечитав чіткі пункти. Нічого нового, крім того, що він уже знав, не було.

— Питань немає, — мовив рішуче.

Учитель взяв ручку, підписав договір. Ножем різко чирконув по великому пальці правої руки. Виступила кров. Він притулив палець на підпис, наче поставив печатку.

Ярема теж узяв ручку, підписав... Прицілювався до ножа. Не знав, як до нього підступитись. Він за життя навіть курки не зарубав.

— Допомогти? — запитав учитель.

— Ні, я сам, — юнак набрав повні груди повітря і впевнено чиркнув ножем по пальці. Поставив печатку, сповіщаючи таким чином небеса, що народився новий Ярема Сильвестрович Лавник — силач і переможець.

Учитель не лише був дороговказом, він підтримував Ярему матеріально до того часу, поки в Яреми не прокинулося сумління, що годі оббирати старого, адже у Яреми самого вже все є. Ярема Сильвестрович поважно подякував учителеві і повідомив, що матеріальної допомоги не потребує.

— Уже давно, — уточнив учитель. — Як на мою думку, — додав.

Серафим Іванович у цьому світі не церемонився лише з одною людиною — Яремою. Зрештою він тільки те й робив, що постійно загравав, увічливість з нього не виходила, ним всі захоплювались, і вчитель завжди досягав того, чого хотів. Рано чи пізно. Терпіння і наполегливості вчив і свого учня. В нього виходило.

Ярема завжди собі ламав голову, як простий бібліотекар заробляв на таке розкішне життя?.. У вчителя було все: від дач, машин і рідкісних картин до дорогого посуду й харчів на столі на будь-який смак. І це в той час, коли половина країни о четвертій ранку займала черги біля магазинів за молоком для дітей! Ярема так і не запитав учителя про це — не зміг. А вчитель сам не говорив. Після смерті Серафима Івановича згідно із заповітом Яремі дісталася дача. Решту розгребли родичі, яких Ярема ніколи не бачив і про яких від учителя ніколи не чув. Але вони були у заповіті, взагалі там усе було розписано так чітко, що комар носа не підточить. Раз так учитель зробив — значить, так треба. Ярема ніколи не сумнівався у правильності його рішень, хоча, по правді, сподівався, що перепаде йому більше. А які цінності і які суми були у вчителя — він знав, як то кажуть, не з чуток.

Серафим Іванович відкривав очі Яремі поступово. А те, що Ярема мав виконати дуже важливе своє призначення на цій землі — Ярема не сумнівався. Про це постарався вчитель — на те він учитель.

Кар'єра Яреми Лавника складалася, як у казці. На початок учитель наполіг, щоб він перевівся на юридичний факультет і став правником. А далі — на кар'єрній драбині, яку йому зготувала доля за дорученням учителя, вже не було таких щаблів, на які він не міг би стати. Так що виліз по драбині Ярема Сильвестрович на самий верх і так сидить там дотепер. І йому залишилося рік до пенсії. Щоб виконати свою роль.

Після розпаду Радянського Союзу вчитель дуже змінився. Став суворим, навіть злим, улесливість і загравання у його поведінці відійшли на задній план, він відверто почав демонструвати грубу силу. Бібліотеку покинув, став бізнесменом, займався нерухомістю. Згодом — його вибрали депутатом обласної ради. Налагоджений бізнес працював без нього чітко, як годинник, учитель тільки пильнував, щоб ніяка шестерня, спіралька чи коліщатко не дали збою. А якщо якийсь, не доведи Господи, гвинтик дозволяв собі непослух — Серафим Іванович його замінював швидко і безжально, бо рішення він приймав миттєво, одноосібно і, зазвичай, правильне. Вчителя не раз висували у столичні депутати, до Верховної Ради, але він відмовлявся. Щось придумував. І тільки Ярема Сильвестрович Лавник знав, що вчитель не може покинути Львова і його, свого компаньйона, бо тут і з ним вони мають установити справедливість, що колись давно була порушена нахабним юнаком, що дозволив собі перечити могутньому предкові вчителя.

Ярема був підготовлений учителем надійно, як смертники-терористи. Навіть коли діти, читаючи фантастичні казки, питалися його, чи правда те, що написано, він з упевненістю казав, що так.

— Що людина може