Привид безрукого ката - Андрій Процайло

не хтось з інститутських перевіряльників, а простий смертний. Зайда ж мав переконатися, що не втулять йому тут по п'яте число, акуратно попросити вибачення і втекти від гріха подалі. Такий уже студентський народ: поодинці вони — нормальні люди, а натовпом — ненаситна жорстока орда.

Порушив мовчанку Саша Кажан, як і личило справжньому лідеру. Він нічого нового не придумав, як попередити:

— Слухай, смертник, бреди своєю дорогою, а то тебе зараз винесуть, — хлопці дружно заржали, як коні, а дівчата хихикнули, як дурочки. Хоча «як» у цих двох порівняннях сумнівні.

— Добре, — сказав незнайомець, — але три маленькі умови, — додав: — Ярема піде зі мною — раз. Ви його більше не будете принижувати — два. І тоді я вас не чіпатиму — три.

Саша не міг спасувати перед очима всієї чесної компанії навіть тоді, коли б перед ним стояв коваль з молотом, не те що якесь опудало, якого можна однією рукою піднести, розкрутити і шпурнути геть за тридев'ять земель, нехай летить знайомитися зі змієм Гориничем. Кажан потер долоні, загрозливо хруснув кістками.

— Ласкаво просимо в пекло, кретин! — прошипів Кажан, іронічно виставляючи у дурнячій посмішці свій правий зуб-ікло. Він розмахнувся правицею для удару... В такій позі й застиг. У сантиметрі від носа «кретина».

Знайшлися ще трійко сміливців, що ринулися рятувати вожака, але й ті позавмирали, як закляті. На їхніх обличчях застигла мить злоби. Від того моментально змертвіли решта хлопців і дівчат з веселої компанії, і дивному зайді на них не треба було тратити сил.

— Пішли! — скомандував чоловік до Яреми.

Той гордо зліз із табуретки, владно обвів усіх поглядом, по дорозі штовхнув Сашу Кажана, хоча той навіть не ворухнувся.

Надія Нахабна, дівчина Кажана, спробувала заговорити:

— А... а... а... — Проте в неї не дуже виходило.

— А... вони, — допоміг їй незнайомець, — будуть пам'ятниками-символами вашої тупості. Це урок.

Скам'янілі хлопці ожили на третій день у лікарні. Всі вони, не змовляючись, через деякий час перевелись в інститути інших міст.

Такою була перша зустріч Яреми з учителем.

Серафим Іванович був бібліотекарем. Він узяв Ярему до себе на квартиру. Таких розкошів, які були в учителевій чотирикімнатній квартирі, Ярема не бачив навіть у найкольоровіших снах.

— Я навчу тебе бути сильним і перемагати, — сказав учитель згодом, десь через місяць, коли Ярема добряче встиг звикнути до розкошів. — Але оскільки, як тобі відомо, безплатний сир буває тільки в мишоловках, ти повинен мені заплатити...

— Я... я... нічого не маю, — злякався Ярема.

— Перебивати старших можуть собі дозволити лише сильні переможці, — дорікнув учитель хлопцеві. — І то в крайніх випадках. А поки що уважно слухай. Мовчки. Поки тебе не запитають. Кожна людина з народження має все. Бо вона має душу... — в Яреми очі вилізли на лоба. — Так, ти не помилився, за земні блага ти заплатиш мені душею. Але не так, як ти думаєш. Бо я не диявол. Я просто хочу при допомозі тебе нарешті встановити справедливість. І для цього треба дуже мало — не дати одній заблуканій душі піднятися в небо тоді, коли вона зможе це зробити... Її навіть не треба опускати. Просто залишити там, де вона є... Звичайно, більше радості мені б принесло, коли б я учинив справедливість сам. Проте все упирається в тіло. На той час я вже буду досить старий...

— І коли це буде? — вирвалося у Яреми.

На його подив, учитель спокійно відповів:

— 21 грудня 2012 року.

Наївний юнак Ярема Лавник одразу ж прикинув, скільки йому ще можна буде пожити. В той час це йому здавалося цілою вічністю.

— Коли прийде час розплати — ти не помреш, — сказав Серафим Іванович. — З того часу почнеться твоя робота, платня тобто, про яку я зараз веду мову. Переможеш — будеш жити далі, програєш — ні. Хоча стрижень — в іншому. І про це ти маєш знати...

Ярема розумів, що саме зараз учитель чекає від нього запитання. Але змовчав. Серафим Іванович належним чином оцінив його витримку. Такі йому потрібні.

— З 21 грудня 2012 року у твоєму тілі перебуватиме моя душа, — повідомив учитель тоном, який не обговорюється. Власне, він оголосив вирок.

— Як вона туди потрапить? — запитав Ярема.

— Просто. Поселиться.

— А вона уживеться... з моєю? — запитав Лавник.

І ще раз подумки вчитель його похвалив. Сила і метикуватість є. Волю і наполегливість він виклепає.

— Ніяк, — відповів Серафим Іванович. — Твоїй доведеться поступитись.

Учитель не підганяв Ярему. І за весь час спілкування з ним жодного разу не використовував свої екстрасенсорні впливи.

— Є ще одна умова, — сказав Серафим Іванович згодом. — Не з обов'язкових, але полегшить тобі життя суттєво. Ти повинен одректися родини, — наголосив учитель, і Ярема опустив голову. — Ну, не в прямому значенні і не зразу, а поступово, легенько втрачати з ріднею зв'язок. Батьків, час від часу, поки живуть, провідувати, звичайно, можеш. А от про братів і сестер мусиш забути. До себе близько не підпускати, за вуха в місто не тягнути. Вони повинні якомога менше про тебе знати або