Навіжена зі світу людей - Лариса Лешкевич
– Ось спасибі! – подякувала Інга, поправляючи волосся, що впало на обличчя, підняла очі й ледь свідомість не втратила.
Перед нею стояв Адвіан.
Спершу вона вирішила, що хтось просто дуже сильно на нього схожий, потім, що в неї почалися галюцинації.
Адвіан був одягнений у джинси, темну сорочку і кросівки на високій підошві. Лише широкий шкіряний пояс, на якому, щоправда, не вистачало піхов для меча, нагадував, що це не просто якийсь хлопець з вулиці, а спадкоємний принц.
– Адвіан? – Інга з силою перековтнула.
Адже вона очікувала вихорів, яскравого світла, сплеску енергій, чогось особливого, ритуального, урочистого...
– Хіба не чекала на мене? – він простягнув руку і смикнув дівчину до себе, і обійняв так міцно, що в неї й дух зайнявся.
Вона ткнулася носом у його груди і, лише відчувши твердість і запах його тіла, остаточно повірила, що це не якась там маячня.
– Адвіан... – повторила вона і заридала.
Він почав, як і раніше, цілувати її волосся.
Інга витерла сльози об його сорочку і підняла голову.
– Що це на тобі за одяг? Звідки? – запитала вона, все ще продовжуючи ковзати долонями по його обличчю і плечах, щоб позбутися найменших сумнівів.
– Сучасний одяг цього світу. У нас був час підготуватися. Спершу нічого не виходило, але потім... Ти уявляєш, портал раптом почав відчинятися сам, – Адвіан усміхнувся, – Часом ми бачили тебе, наче у віддзеркаленні, але ніяк не могли переступити межу... А за кілька днів...
– Що це тут таке?
Пронизливий здивований голос перевалив його розповідь.
Це Галка, зачувши незрозумілий галас, вискочила до торгової зали.
Інга й Адвіан разом повернули до неї голови.
– Нічого собі! – присвиснула Галка, дивлячись на принца, відкривши рота.
– Галко, це... утім... Ні... Це Адвіан, мій чоловік... – пробурмотіла Інга.
– Чоловік? – і без того великі очі напарниці стали ще більшими.
Інга кивнула. Щастя було таким сильним, що дихання збивалося, а язик заплітався...
– Одну хвилиночку, хлопче! – сказала Галка діловим тоном і потягла Інгу за руку вбік, – Так це – твій чоловік? – шипіла вона їй на вухо, – А що за ім’я таке? З якої він країни?
– Куди ти мене тягнеш, пусти! Я повинна його бачити! – виривалася Інга.
Вона боялася, страшенно боялася, що якщо випустить Адвіана з поля зору хоч на мить, то він пропаде, розтане так само, як тане кожен з її нічних снів.
– Коли це ти встигла вийти заміж? Та ще й за такого красеня? Це ж бог, що зійшов із небес...
– Довго розповідати...
– То розкажи! Я теж хочу такого!
– Послухай, Галко, я маю зараз піти. Це дуже важливо. Відвідувачів немає, а магазин за годину вже зачиняти...
– Залишаєш мене саму?
– Забереш мої преміальні як компенсацію! –сказала Інга.
– А ти? – сторопіла напарниця.
– Прощавай, Галко! – Інга поцілував її в щоку.
– Весело тобі відпочити! Ось же як! У всіх щастя складається, тільки в мене все – мимо!
