Усі царства іншого світу - Лариса Лешкевич
– Отже, по усьому виходить, плем'я вампірів найдавніше? – Веда машинально надкусила бутерброд і почала жувати, не відчуваючи смаку, – я згадала багато про гірських шаманів, але майже нічого – про інших.
– Щоб зрозуміти взаємодію світів, потрібно пройти іншими землями Зальгара, особливо, пустельними... Там є затишні, дуже стародавні місця, де застигли духи минулого. А пам'ять повернеться не відразу. Ти зрозуміла, хто ти, але цього мало, щоб повністю стати собою...
– Про хранителів переходів я теж нічого не пам'ятаю! – невдоволено констатувала Веда.
Її, як і раніше, не полишала думка, що Гнат – один із хранителів.
Зараз вона спокійно думала про нього – як про те, що було і згинуло, але все та ж поволі її не полишала надія побачити його і поговорити тепер уже на рівних, без жодних таємниць і загадок.
– Ти занадто поспішаєш! – казав Х’ярго, – Усе прийде свого часу... Спершу ти маєш увійти в Зальгар, розуміючи, хто ти є насправді. І тоді Зальгар відгукнеться на твоє прохання.
– Авжеж! Я сказала Евлуру, що ми повернемося в Ісвельлан через три дні. Вони влаштують якусь шикарну вечірку з цього приводу! Але перед цим я хочу побувати в Араоші. До речі, ти не знаєш, що сталося з Гаелом?
– Він зник... Але я й не намагався шукати його. Знову ж таки, всьому свій час... Здається, саме так люблять казати люди...
– Я хочу потрапити в Араош завтра вночі.
– Як скажеш!
– Мені дуже хочеться випробувати свою силу, але я розумію, що тут цього краще не робити! – сказала Веда і тихо посміхнулася, згадавши свої нещодавні муки, – Пам'ятаєш, як я раділа нещасній кульовій блискавці? А потім ще навчилася ставити деякий захист і прибирати стіни силою думки. І то не завжди виходило...
Попри всі страждання, згадувати свою подорож їй було приємно.
Веда піднялася і підійшла до Х’ярго, який стояв біля вікна, в тіні штори.
– Я скучила, – прошепотіла вона, піднялася навшпиньки й обвила руками его шию.
Вона не соромилася власних почуттів. Пристрасть паморочила їй голову і не давала дихати вільно. Їй хотілося знову і знову відчувати те чудове щастя, яке тільки Х’ярго міг їй дати.
Їхній поцілунок перервала мелодія телефону.
Вони з жалем відірвалися одне від одного, але Веда розуміла: треба відповісти. Дуже багато чого у світі залежить від її вчинків і рішень, попри всі бажання. Потрібно завершити свої справи тут, у світі людей, перш ніж безроздільно віддатися новій долі.
Телефонував адвокат. Їхати в контору Веді не хотілося, тому вони домовилися зустрітися у квартирі Гната і тут, на місці, вирішити всі фінансові питання.
Потім зателефонував Борик, після нього Мілена. Веда зрозуміла, що спокою в найближчі кілька годин не передбачается.
Борик був не те що засмучений, а розлючений новиною про те, що в групі Веда більше співати не буде. Він прекрасно розумів, що половина успіху – її голос, який ніяким іншим замінити не можна.
Він звинувачував Веду в тому, що вона, влаштувавши своє власне життя, без жалю руйнує життя тих, кому пощастило не так як їй. Але почувши про гроші, які будуть переведені на потреби групи, він пом’якшав, хоча й продовжував бурчати про те, що Веда зраджує їхню дружбу...
– Мені важко розмовляти з ним! – говорила Веда, блукаючи взад уперед кімнатою і нервово ламаючи пальці, – Я розумію, що турбує Борика. Він боїться, що навіть із такими грошима, їм буде складно втримати рейтинг. Усе ж таки варто добути хорошого продюсера. Досі ми обходилися власними силами, але нам допомагав Гнат. А тепер... – Веда стиснула долоні й із задоволенням відчула, як кров всередині починає закипати, а кінчики пальців спалахують білим чистим вогнем, – Я боюся, що навіть гроші не допоможуть їм організувати все так, щоб пісні приносили дохід. Ні в кого з них, утім, як і в мене, немає здатності вести серйозний бізнес. Якби Вікторович погодився підтримати їх, після того як я піду! Але чи захоче він допомагати?
– Якщо це так важливо, то я поговорю з ним! – відповів Х’ярго, – Думаю, що знайду слова, якими зможу його переконати.
Веда подивилася на нього з хитрою посмішкою:
– Навіть не сумніваюся, що в тебе це вийде...
Х’ярго простягнув руку, ласкаво взяв її за плече і привернув до себе. Вона міцно обійняла його, притулилася всім тілом...
Незадовго до полудня зателефонували з похоронного бюро і повідомили, що в них усе готово, що кремація відбудеться завтра вранці, якщо у Веди немає інших побажань. Потім уточнили, яку церемонію прощання збираються проводити родичі? Чи запрошувати священика?
– Ні, жодних церемоній. Згідно із заповітом, він... він просто хотів, щоб його спалили, а попіл розвіяли над річкою! – промовила Веда тьмяним голосом, закінчила розмову і відкинула від себе телефон. Промайнула думка, вимкнути його зовсім, але все ж таки вона не зробила цього: розуміла, що дзвінки триватимуть, і що сьогодні ті дзвінки – неминуча частина її життя.
Попри все, їй було нудно, страшенно нудно займатися похороном і дуже хотілося, щоб усе це скоріше закінчились…
– Чи не можна трохи підстьобнути час? – запитала вона і розсіяно потерла палаючими пальцями скроні, – щоб, раз – і вже все в минулому!
