Усі царства іншого світу - Лариса Лешкевич
Пахло нагрітою хвоєю і далеким димом.
Веда потягнулася навшпиньки, підняла руки вгору, і одразу її тіло втратило вагу. Потік гарячого повітря підхопив її й поніс у небо, до самого сонця.
Вона відчувала на своєму обличчі розпечене дихання вогняного світила, але це не лякало її. Стихія вогню – купіль, звідки все з'явилося і куди все згине, коли настане час. Але зараз усе тільки починається і до кінця – ціла вічність.
Веда розчинялася у вихорах цього племені і знала, що ось-ось здійсниться те, чого вона так довго чекала.
– Веда! – окликнули її знизу, звідти, де в серпанку туманів зникала непотрібна, нецікава земля.
І тільки-но вух торкнулося відлуння знайомого голосу, як одразу ж невідома сила потягнула її назад, і за мить Веда опинилася на випаленій блискавкою галявині, оточена опівнічною темрявою.
Вона лежала на теплій землі і стомлено дивилася в очі Х’ярго, який схилився над її обличчям, повільно обмацуючи своїми губами її сухі, прочинені в млості губи.
Солодке блаженство обволікало її тіло. Але вона вже була не Ведою, вона була Ведалею – королевою гірських шаманів і розуміла, що вампір щойно зламав її волю древніми могутніми чарами.
– Думаєш, що підкорив мене? – прошепотіла Веда-Ведалея, простягаючи руку і гладячи його розпатлане волосся.
Х’ярго посміхнувся. Як вона любила цю його посмішку: лагідну та трохи гороновиту.
– Навіщо мені підкоряти тебе? Ти і так моя, без жодних умовностей... – відповів Х'ярго і ніжно припав до її губ.
Вона залюбки відповіла на поцілунок і з шаленою жадібністю прослизнула долонями по його оголеному, м'язистому тілу. Знала: вона повинна все це зараз зупинити.
– Ні, – прошепотіла йому в губи, – так легко ти мене не отримаєш, милий. Будеш шукати і не знайдеш, будеш кликати, і не докличешся... Чуєш? Слухай, моє прокляття! – вона відштовхнула його і піднялася навколішки, відчуваючи запаморочення і слабкість – неминучі наслідки чар-зілля...
– Ведалея...
– Забирайся геть! Ти взяв мене проти моєї волі, і я цього ніколи тобі не пробачу!
– Що ти кажеш? Я лише звільнив твою пристрасть...
– Я тебе про це не просила! – відповіла вона з надривом, – Так будь же ти проклятий! Швидше вода стане вогнем, ніж я з власної волі віддам тобі своє серце. Будешь проклятий, поки не знайдеш мене, а не знайдеш мене доти, доки я сама не прийду до тебе!
– Ти не втримаєш мене прокляттям. Мені на нього начхати...
– Те, що вимовлено, ніхто не скасує! – тоді глухо, з погрозою промовила вона, – запам'ятай: ми ніколи не будемо разом.
– Будемо! Тепер чи через століття – не важливо. Твоя незрозуміла впертість лише віддалить неминуче, але не знищить його. Ведалея, послухай-но мої слова...
– Сили землі і вогню, допоможіть мені створити і замкнути кільце, – не слухаючи його, бурмотіла вона.
Потім розкинула руки на всі боки. З її долонь вирвалися пучки вогню. Полетівши, вони впали на землю і спалахнули, оточуючи і її, і Х’ярго непроникною стіною шаленого полум’я.
– Будь-яке твоє магічне кільце я розімкну! – спокійно промовив Хьярго, хапаючи її за руки.
Вони впали на випалену землю, несамовито борючись один з одним.
– Зупинися, божевільна! Ти ж і себе згубиш!
– Мені все одно! Головне, що ти теж помреш...
– Я безсмертний, а ти - ні...
– Ти заснеш навіки, а я повернуся, щоб плюнути на твою могилу...
– Нехай я кликатиму тебе і не докличуся, але взявшись шукати – знайду, а ти повернешся до мене, і сама мене розбудиш, своєю любов'ю, своєю кров'ю...
Вона люто розреготалася йому в обличчя. Він розкинув її руки, притиснув до землі, навалився на неї всім тілом, позбавивши можливості чинити опір.
– Груба сила – то все, що ти можеш? – запитала вона, мимоволі ковзаючи поглядом по його губах.
– Тобі мене не здолати. Давай ми зараз погасимо вогонь руйнування і запалимо новий, який буде творити... для нас... Я люблю тебе... Я не знаю, які причини продовжують утримувати в ланцюгах твої власні почуття...
– Х’ярго... Безодня між нами нездоланна.
– Ти теж мене любиш...
– Це нічого не означає, Я – королева, мені не можна слідувати власним бажанням... Ти даремно вдався до магії стародавнього зілля. Ти нічого не здобув, крім ненависті й презирства... Щоб домогтися моєї любові, ти позбавив мене волі... Таке неприпустимо. Твій вчинок цілком у дусі першородженого вампіра, і ти відповіси за нього! – з огидою виплюнула вона.
– Я не вірю тобі.
– Не віриш? Тоді дивись!
Ведалея заплющила очі й швидко, мовою свого племені почала шепотіти слова заклинання. Вона робила це не за бажанням, а навпаки – всупереч, бо хотіла довести Х’ярго, що знає більше, ніж він. Але Веда, яка перебувала в її свідомості й розуміла все, що трапиться потім, намагалася її зупинити. Тільки королеву гірських шаманів уже не можна було втримати. Удавана, зусиллям волі вигодувана відраза до Х’ярго, затьмарила їй розум. На найтоншій межі між пристрасним коханням і лютою ненавистю балансувало зараз її серце.
