Усі царства іншого світу - Лариса Лешкевич
– Гнат! – вигукнула вона і обняла його з усією силою, на яку тільки була здатна.
Він був живий, теплий і такий близький, що Веда нестримно розридалася, витираючи сльози і його сорочку.
Це був той самий день, коли, написавши заклинання пробудження, вирушила вона на старе міське кладовище піднімати з могил вампірів.
– Ти що, сонечко, що за халепа? – здивовано запитував Гнат і ласкаво гладив її по голові.
– Нічого! – схлипувала Веда, – просто мені раптом стало так моторошно, так сумно, немов...
– Тому ти пішла бродити вночі кладовищем?
Гнат узяв її за підборіддя, підняв її голову і почав обережно витирати сльози, які, немов горох, усе котилися й котилися по її щоках.
Крізь вологу каламуть Веда бачила його очі, і їй здавалося, що допитливий погляд цей начебто і його, а начебто і ні. У Веди похололо серце. Вона щосили намагалася згадати або зрозуміти, але не могла – наче блукала по краю темряви, марно виглядаючи хоча б який проблиск світла.
Вона мовчки, несамовито замотала головою.
– Авжеж! Знову вампіри? Хіба я не казав тобі, що на цих кладовищах їх не відшукати? – запитав Гнат, продовжуючи дбайливо витирати сльози, що стигли на її холодних щоках.
– А ще ти говорив, що віра здатна створювати те, чого немає! – сказала Веда, проти волі втягуючись у розмову, що давно минула, згадуючи напівзабуті слова, які вона говорила тієї далекої ночі, коли Гнат знайшов її на цвинтарі.
– Здатна! Якщо при цьому вона не заважає тобі бачити те, що є насправді... Ну ходімо, сонечко... А то мені довелося імпровізувати на ходу... Сказав, що в тебе позапланове заняття з музики.
Він ласкаво обхопив її за плече і підштовхнув уперед.
– Ні, давай погуляємо трохи! – взбрикнула Веда, – Тут так тихо і затишно...
– Не сьогодні. Мені занадто часто доводиться вигадувати всякі байки, щоб приховувати від батьків твої навіжені вчинки!
– Добре, добре, тільки не сердься! – зітхнула вона і взяла його під руку.
Із заростей бузку лилася ніжна солов'їна трель. Над куполом каплиці сходив золотисто-білий місяць, і тому могили, повз які вони йшли, окропляло тихе, дивовижне світло.
Пахло так солодко й дурманно, як може пахнути тільки в травневу повню. На високій незайманій траві сріблилася, подекуди виблискувала райдужними відблисками, вечірня роса.
Вони звернули праворуч, на вузьку стежку між могилами.
Дерева приховали від очей Веди вогні найближчих будинків, і їй здалося, що світ, у якому вони раптом опинилися, не належить до жодного зі світів Зальгара, що це абсолютно новий світ, несхожий на все те, що вона бачила або знала раніше.
Веда стиснула долоню Гната і сповільнила крок, здивовано озираючись на всі боки, а потім згадала, що точнісінько такі самі переживання вона відчувала і тоді, коли ще нічого не знала про Зальгара, але вже віщувала його присутність у своєму житті.
Земля під ногами похитнулася. Замиготіли, приникаючи до темної, теплої трави, стрімкі похмуро-знайомі тіні.
Гнат теж уповільнив крок і, повернувши голову, знову допитливо вдивився в її обличчя.
"Ім'я Х'ярго тобі відоме?" – хотіла запитати Веда, але наступної миті зрозуміла: вона не може сказати нічого, що не стосувалося б подій того далекого вечора, не може міняти минулу розмову за своєю власною примхою.
Зараз вона проживала життя тієї Веди, яка була молода, безпорадна, шалено кохала Гната і шукала світ за межами розумних пояснень. Підлітком, вона ревно вірила, що з нею таки станеться якесь диво...
– Якби ми могли поїхати куди-небудь удвох... далеко-далеко! – прошепотіла вона, притискаючись скронею до його плеча.
Душа її тремтіла так само схвильовано й радісно, як тоді, коли вона вперше усвідомила свою любов до нього.
– Можливо, – сказав Гнат, – наприклад на твоє шістнадцятиріччя. Вибереш країну і поїдемо...
Веда сумно посміхнулася. На шістнадцятиріччя, незадовго до загибелі батьків, Гнат возив її до Греції.
Щойно вийшли за огорожу, як місячний, зачарований світ цвинтаря випарувався наче ранковий сон.
– А де твоя машина? – Веда розгублено подивилася на порожню стоянку.
– Залишив її трохи далі...
Вони пішли узбіччям в напрямку траси.
Веда бадьоро йшла поруч з Гнатом, але всередині у неї усе стигло від щастя і жаху.
Вона повернулася у своє минуле, прекрасно знаючи про те, що буде далі, знаючи, хто вона така... А раптом вийде залишитися і продовжити життя так, як вона його жила! Раптом вийде не повертатися назад!
Ні, це безглузде рішення! Там на неї чекає Х'ярго... Х'ярго! Вона ж кохає його, кохає так сильно, що в неї й дух захоплює.
Але зараз вона йде поруч з Гнатом, стискаючи його руку і розуміє, що любить його не менше...
Здивування, тривога та шалений страх втратити їх обох так безжально стиснув її серце, що в грудях різко заболіло, і дихання припинилося.
