Мандри убивці - Робін Хобб

не міг ді­статися Скіллом Барріча. Часом можу їх побачити, але ніколи не міг зробити так, щоб вони мене відчули. Боюся, що навіть одного такого зусилля вистачить, аби Регалова група виявила її. Він може знати про неї, та не знає, де вона. Ти казав, що цього не знає навіть Чейд. А Регалові не бракує місць, що вимагають його військ і уваги. Бак далеко від Ферроу, а через червоні кораблі там постійний хаос. Напевне, не пошле туди солдатів заради одної дівчини.

— Одної дівчини та дитини Провісників, — серйозно нагадав мені Блазень. — Фітце, кажу це не щоб тебе засмутити, а лише щоб застерегти. Я відчув його гнів на собі. Того вечора, коли вони мене піймали… — Він ковтнув, його очі задивилися кудись далеко. — Я так намагався забути про це. Якщо бодай торкаюся цих спогадів, вони клекочуть і палають у мені, наче отрута, якої я не можу позбутися. Я відчував Регала у власному єстві. Ненависть до тебе гризе його, як черви гниле м’ясо. — Він хитнув головою, ці спогади, вочевидь, були для нього болісними. — Це безумець. Приписує тобі кожен лихий замір, який тільки може собі уявити. На твій Віт дивиться з огидою та жахом. Не може зрозуміти, що всі твої вчинки зроблені заради Веріті. На його думку, ти, відколи прибув до Оленячого замку, присвятив усе життя, щоб йому шкодити. Він вважає, що і ти, й Веріті вирушили в Гори не для того, щоб розбудити Старійшин, а щоб знайти якусь скарбницю Скіллу чи сили та використати її проти нього. Тому він і звернув сюди всі свої ресурси й рішучість.

Я слухав Блазня, відчуваючи щось на кшталт холодного жаху. Його очі прибрали виразу як у людини, що згадує тортури.

— Чого ти раніше нічого не казав про це? — лагідно спитав я, коли він зупинився, щоб перевести подих.

Шкіра на його передпліччях стала мов гусяча. Він відвів од мене погляд.

— Це не така річ, щоб згадувати її з приємністю. — Блазень легенько здригнувся. — Вони ввірвалися у мої думки наче злі свавільні діти, які розбивають те, чого не можуть зрозуміти. Я нічого не міг приховати від них. Але вони зовсім не цікавилися мною. Вважали мене чимось нікчемнішим, ніж собака. Лютували, виявивши, що це я, а не ти. Ледь мене не знищили, бо я не був тобою. Тоді міркували, як використати мене проти тебе. — Він закашлявся. — Якби не накотилася та хвиля Скіллу…

Я почувався, неначе сам Чейд, тихо промовивши:

— А зараз я поверну це проти них. Вони не могли тебе тримати, не відкривши тобі багато чого про себе. Прошу, наскільки можеш, повернися подумки в той час і розкажи мені, що зумієш згадати.

— Ти не просив би мене, якби знав, про що просиш.

Я думав, що знаю, але не сказав цього. Замовк, щоб він зміг це обдумати в тиші. Небо вже посіріло перед світанком, а я саме повернувся з обходу нашого табору, коли він заговорив знову.

— Існували книги Скіллу, про які ти не знаєш. Книги та сувої, які Гален забрав із кімнат Солісіті, коли вона помирала. Відомості, що в них містилися, були призначені тільки для майстрів Скіллу, а деякі навіть замкнено на хитрі замки. Гален мав багато років, щоб відімкнути ці замки. Знаєш, замок лише допомагає чесній людині зостатися чесною. Гален знайшов там багато речей, яких не розумів. Та були там і списки всіх, хто пройшов вишкіл Скіллу. Гален розшукав, кого міг, і розпитав їх. Тоді прибрав усіх, щоб інші не поставили їм тих самих запитань. Гален багато чого знайшов у тих сувоях. Як можна жити довго й тішитися добрим здоров’ям. Як завдавати Скіллом болю, навіть не торкаючись людини. Але в найдревніших сувоях знайшов згадки про величезну потугу, яка чекає в Горах сильного скіллера. Якби Регал зумів підпорядкувати собі Гірське королівство, здобув би владу, якій ніхто не міг би протистояти. З цією метою добився руки Кеттрікен для Веріті, хоча й на думці не мав, щоб вона справді стала його нареченою. Хотів після смерті Веріті сам, замість брата, забрати її собі. І її спадок.

— Не розумію, — обережно сказав я. — У Горах є бурштин, хутро і…

— Ні. Ні. — Блазень хитнув головою. — Це не те. Гален не відкрив Регалові всієї правди, бо тоді не мав би влади над зведеним братом. Але можеш бути певним, що після Галенової смерті Регал негайно здобув ті книги та сувої й почав їх вивчати. Він не знавець древніх мов, але боявся просити допомоги в інших, щоб вони не відкрили таємниці першими. Та врешті йому вдалося їх зрозуміти, і тоді він жахнувся. Напередодні радо відправив Веріті в Гори, щоб той загинув там у якомусь дурному поході. А остаточно зрозумів, що влада, яку шукав для нього Гален, — це влада над Старійшинами. Негайно вирішив, що Веріті вступив у змову з тобою, аби здобути цю владу собі. Як він посмів намагатися вкрасти скарб, якщо Регал стільки напрацювався, аби цей скарб здобути! Як посмів ошукати так Регала, пошивши його в дурні! — Блазень слабко усміхнувся. — Він вважає, що панування над Старійшинами — це його природжене право. А ти хочеш це в нього вкрасти. Він не сумнівається, що, намагаючись убити тебе, просто відновлює справедливість.

Я сидів, сам собі киваючи головою. Всі шматочки мозаїки сходилися, кожен із них. Ті прогалини, які були в моєму розумінні Регалових мотивів, зімкнулись, явивши мені моторошний образ. Я знав, що він дуже амбітний. Знав також, що він боїться і підозрює всіх і все, кого не може контролювати. Я був для нього подвійно небезпечним. Суперником у змаганні за прихильність його батька, а ще й наділеним дивним Віт-талантом, якого він не міг ані зрозуміти, ані знищити. Для Регала будь-хто на світі був знаряддям або загрозою. А всі загрози слід усунути.

Він, здається, ніколи не здогадувався: усе, що я від нього хочу, це щоб мені дали спокій.

Розділ 35. Таємниці Кеттл

Ніде немає згадки, хто встановив Камені-Свідки, звані ще Камінням Правди, які стоять на пагорбі біля Оленячого замку. Дуже ймовірно, що вони давніші за сам замок. Скидається на те, що їхня гадана сила має небагато спільного з культом Еди чи Еля, та люд вірить у них з тим самим ревним релігійним запалом. Навіть ті, що запевняють, наче сумніваються в існуванні будь-яких богів, однаково завагалися б скласти фальшиву присягу перед Каменями-Свідками. Стоять вони високі, чорні та звітрілі. Якщо й були на них вирізані якісь знаки, стерли їх вітер і вода.

Веріті встав того ранку найраніше. Коли перше справжнє денне світло повернуло світові колір, вийшов зі свого намету, похитуючись.

— Мій дракон! — скрикнув він, стоячи і кліпаючи під сонячними променями. — Мій дракон!

Ясно як день: боявся, що за ніч той зникне.

Навіть коли я запевнив його, що з драконом усе гаразд, він поводився, як уперта дитина. Хотів негайно ж відновити працю над статуєю. Я насилу вмовив його випити кухоль кропивно-м’ятного чаю і з’їсти трохи печеного м’яса. Він не хотів чекати, коли звариться вівсянка, покинув вогнище з м’ясом в одній руці та мечем у другій. Про Кеттрікен зовсім не згадав.