Мандри убивці - Робін Хобб

— Ох, мій хлопче, — з жалем у голосі сказав він. Зробив крок у мій бік. — Навіть якби я зважився, боюся, що не маю більше сил. — Він підвів очі, глянув на всіх нас по черзі. Найдовше його погляд зупинився на Кеттрікен. — Усе мене підводить. Моє тіло, мій розум, мій Скілл. Я такий втомлений, і так мало зосталося з мене. Коли я вбив Каррода, мій Скілл мене покинув. Відтоді моя праця дуже вповільнилася. Навіть сира потуга на моїх руках слабне, а колона для мене закрита. Не можу пройти крізь неї, щоб відновити магію. Боюся, що я здолав себе сам. Боюся, що не буду спроможний довершити своє завдання. І зрештою підведу вас усіх. Вас усіх і всі Шість герцогств.

Кеттрікен схилилася, затуливши обличчя долонями. Я думав, що вона заплаче. Та коли знову здійняла очі, я побачив силу її кохання до чоловіка, і це кохання виявилося сильнішим за всі інші її почуття.

— Якщо вважаєш, що мусиш це зробити, дозволь допомогти тобі. — Вказала на дракона. — Має знайтися щось таке, що я можу зробити, аби допомогти тобі закінчити його. Покажи мені, де відбивати камінь, а сам можеш працювати над деталями.

Веріті сумно хитнув головою.

— Якби ж ти могла. Та я мушу зробите це сам. Усе це повинно бути зроблене мною.

Зненацька схопилася Кеттл. Підійшла, стала поруч зі мною і кинула мені грізний погляд, наче це все було моєю провиною.

— Мілорде королю Веріті, — розпочала вона. Здавалося, що на мить втратила відвагу, тоді знову заговорила голосніше. — Мій королю, ви помиляєтеся. Дуже небагато драконів створено одною особою. Принаймні драконів Шести герцогств. Не знаю, що могли зробити справжні Старійшини. Та знаю, що дракони, створені руками людей Шести герцогств, найчастіше були витвором цілої групи Скіллу, яка працювала разом, а не когось одного.

Веріті мовчки глянув на неї. Тоді спитав:

— Що це ви кажете? — Його голос тремтів.

— Кажу те, що знаю. Незалежно від того, що про мене подумають інші. — Вона оббігла нас поглядом, наче прощаючись із нами. Затим відвела від нас очі й звернулася лише до короля: — Мілорде королю, я Кестрел Бакійська і належала колись до групи Станчина Стійкого. Та я вбила Скіллом учасницю власної групи через ревнощі. Це було державною зрадою, бо ми були силою самої королеви, а я цю силу знищила. За це мене покарано, як присудила королівська справедливість. Мій Скілл із мене випалили, залишивши мене такою, як тепер бачите. Закритою в собі, неспроможною сягнути за межі власного тіла, нездатною прийняти дотик тих, що були мені дорогими. Це зробила моя власна група. А за саме вбивство королева скарала мене баніцією, назавжди прогнавши із Шести герцогств. Вислала мене, щоб жоден скіллер не забажав змилуватися наді мною і звільнити мене. Сказала, що не уявляє собі гіршої кари, що одного дня у своїй самотності я затужу за смертю. — Кеттл повільно схилила старечі коліна, стала навколішки на твердий камінь. — Мій королю, моя королево, вона мала рацію. Зараз я прошу у вас милосердя. Завдайте мені смерть. Або… — Вона дуже повільно здійняла голову. — Королю, використайте свою силу, щоб знову відкрити мене Скіллу. І я служитиму вам як група при висіканні вашого дракона.

Якийсь час панувала тиша. Коли Веріті озвався, в його словах відчувалася розгубленість.

— Ніколи не чув про групу Станчина.

— Я зруйнувала її, мілорде, — тремким голосом зізналася Кеттл. — Нас було тільки п’ятеро. Через мій вчинок зосталося лише троє скіллерів, а вони зазнали на собі фізичну смерть одної зі членів і… випалення мене. Це дуже їх ослабило. Я чула, що їх звільнено з королівської служби і що вони шукали дороги, яка починалася колись від Джампі. Не повернулися, та не думаю, що витримали труднощі цієї дороги. Не думаю, що створили дракона, про якого ми колись мріяли.

Тоді заговорив Веріті, а сказане ним начебто й не було відповіддю на її слова.

— Ані мій батько, ані жодна з двох його дружин не мали групи, що склала б їм присягу. І моя бабуся теж. — Він зморщив брови. — Якій же королеві ви служили, жінко?

— Королеві Ділідженс Старанній, мій королю, — тихо промовила Кеттл. Далі стояла навколішках на твердому камені.

— Від панування королеви Ділідженс минуло понад двісті літ, — зауважив Веріті.

— Вона померла двісті двадцять три роки тому, — втрутилася Старлінг.

— Дякую, менестрелько, — сухо сказав він. — Двісті двадцять три роки тому. І хочете, щоб я повірив, наче ви були в її групі.

— Була, мілорде. Я звернула свій Скілл на себе саму, бо хотіла зберегти молодість і красу. Це не вважалося похвальним вчинком, але більшість скіллерів до певної міри робили таке. Мені зайняло понад рік, доки я опанувала своє тіло. Та те, що я зробила, було зроблено добре. Я досі швидко одужую. Більшість хвороб мене оминає. — Стара не могла стримати нотки гордості у своєму голосі.

— Легендарна довговічність членів груп Скіллу, — тихо зауважив сам собі король Веріті. Зітхнув. — У книжках Солісіті мусило бути багато речей, в які нас із Чівелрі ніколи не втаємничено.

— Дуже багато. Більшість. — Тепер Кеттл говорила куди впевненіше. — Мене дивує, що за такого незначного вишколу, як у вас із Фітцом Чівелрі, вам, королю, вдалося дістатися так далеко самому. А самому висікти дракона? Це подвиг, гідний пісні.

Веріті знову глянув на неї.

— Ох, жінко, підійдіть і сядьте. Мені боляче дивитися, як ви стоїте навколішках. Звичайно, ви багато чого можете і повинні мені розказати. — Він неспокійно ворухнувся й перевів погляд на свого дракона. — Але доки ми розмовляємо, моя робота стоїть.

— То я скажу тільки найпотрібніше, — запропонувала Кеттл. Тяжко звелася на ноги. — Колись я була сильною в Скіллі. Достатньо сильною, щоб убити ним, а це мало хто може. — Її голос знизився й затих. Вона глибоко вдихнула й повела далі: — Ця сила досі в мені дрімає. Хтось достатньо сильний міг би відкрити мене Скіллу. Я вірю, що ви маєте таку силу. Хоч цієї миті ви, може, й неспроможні запанувати над нею. Ви вбили Скіллом, а це недопустимо. Попри те, що член групи не був вам вірним, ви однаково працювали разом. Вбивши його, ви вбили частину себе самого. І саме тому почуваєте, що Скілл вас покинув. Та якби я повернула собі Скілл, то могла б допомогти вам зцілитися.

Веріті коротко реготнув.

— Я не маю Скіллу, ви не маєте Скіллу, але якби мали, то могли б допомогти одне одному. Жінко, це як вузол, зав’яза­ний на мотузці без кінців. Як можна розв’язати цей вузол, не маючи меча?

— Ми маємо меч, мій королю. Фітц Чівелрі. Каталізатор.

— Ах. Давня легенда. Мій батько любив її. — Веріті задумливо глянув на мене. — Гадаєте, він достатньо сильний? Скілл мого небожа Августа спалено, і він уже не відновився. Інколи я думав, що для нього це й на краще. Скілл вів його стежкою, що погано йому пасувала. Я вже й тоді міркував, чи Гален не зробив чогось із цією групою. Та в мене було стільки