Мандри убивці - Робін Хобб

Дивно було вітати новий день, не пакуючи при цьому всіх наших пожитків. Ніхто з нас не був у доброму гуморі. Кеттрікен мала опухлі очі й була мовчазною, Кеттл кислою і замкнутою. Вовк досі перетравлював з’їдене вчора м’ясо й хотів тільки спати. Старлінг, здається, геть усі дратували, наче це ми завинили, що наша місія закінчилася таким ганебним розчаруванням. Після сніданку менестрелька заявила, що хоче глянути, як там джеппи, і попрати одіж у струмку, знайденому Блазнем. Кеттл сварливо погодилася піти з нею задля безпеки, хоча її очі постійно перебігали на дракона Веріті. Кеттрікен теж була там, на помості, та похмуро спостерігала, як її муж і король лупає чорний камінь. Я зайнявся в’яленим над вогнем м’ясом: виймав його й загортав. Тоді доклав ще палива до повільного вогню та поставив решту м’яса сушитися.

— Пішли, — потягнув мене Блазень, щойно я закінчив.

— Куди? — спитав я, тоскно думаючи, як би трохи подрімати.

— До дівчини на драконі, — нагадав він мені.

Рушив із запалом, навіть не озираючись, чи йду я за ним. Я знав, що мушу йти.

— Гадаю, це дурна ідея, — гукнув я йому вслід.

— Достеменно, — відповів він, широко всміхнувшись, і не сказав нічого більше, доки ми не підійшли до великої статуї.

Дівчина на драконі цього ранку здавалася спокійнішою, та, може, я просто звик до неспокою ув’язненого Віту, який відчував у ній. Блазень, не вагаючись, одразу ж виліз на поміст, на якому стояла статуя. Я, трохи повільніше, подався за ним слідом.

— Сьогодні вона здається мені іншою, — тихо мовив я.

— Якою?

— Не можу сказати. — Я придивився до її схиленої голови, до кам’яних сліз, застиглих у неї на щоках. — А ти бачиш якусь різницю?

— Вчора я так пильно до неї не придивлявся.

Зараз, коли ми сюди прийшли, постійні Блазневі дотепи наче припинилися. Я вкрай обережно поклав долоню драконові на спину. Окремі луски були виконані так майстерно, а вигин тваринного тіла здавався таким природним, аж я майже очікував побачити, як воно здіймається в диханні. Та це був холодний твердий камінь. Я затримав подих, збираючись із відвагою, тоді потягся до нього Вітом. Це сягання здавалося несхожим на жоден мій дотеперішній пошук. Не було серцебиття, дихального напруження, жодного фізичного знаку життя, до якого я міг би дотягтися. Було тільки Віт-чуття живої істоти, що потрапила в пастку й тяжко страждає. Якийсь час це ув’язнене життя уникало мене, тоді я обтерся об нього — і воно саме потяглося до мене. Шукало дотику вітру до шкіри, теплого пульсування крові, ох, пахощів літнього дня, відчуття вбрання на моїй шкірі, всього того, що було часткою життєвих переживань, яких воно прагнуло. Я швидко відвів руку, вражений інтенсивністю цього сягання. Був близький до віри, що воно могло втягти мене, змусивши приєднатися до себе.

— Дивно, — шепнув Блазень, бо, оскільки був зі мною пов’язаний, відчув хвилю моїх переживань.

Його очі зустрілися з моїми й завмерли так на якийсь час. Тоді він потягся до дівчини неприкритим срібним пальцем.

— Нам не слід цього робити, — сказав я, та в моїх словах не було сили.

Струнка дівоча постать на драконі мала на собі каптан-безрукавку, обтислі штани й сандалі. Блазень торкнувся пальцем її плеча.

У каменярні, заповнивши її всю, пролунав Скілл-вигук дикого болю. Блазня скинуло з помосту, він тяжко звалився горілиць на камінь унизу. Лежав там безтямно. Коліна піді мною підігнулися, я впав біля дракона. Судячи з відчутого мною потоку Віт-гніву, я очікував, що те створіння затопче мене лапами, як ошалілий кінь. Я інстинктивно зібгався клубком, захистивши голову руками.

Це тривало одну мить, та здавалося, що відлуння цього крику нескінченно відбивалося від гладких чорних кам’яних стін і блоків навколо нас. Я, похитуючись, спускався глянути, як там Блазень, коли до нас прибіг Нічноокий.

Що це було? Хто нам загрожує?

Я став навколішки біля Блазня. Він ударився головою, на чорний камінь текла кров, але я не думав, що він через це знепритомнів.

— Я знав, що нам не слід було цього робити. Чого я тобі це дозволив? — питав я сам себе, збираючись віднести Блазня до табору.

— Бо ти ще більший дурень, ніж він. А я з усіх вас найдурніша, бо залишила вас самих, повіривши, що в тебе є якийсь глузд. Що він зробив? — Кеттл так поспішала, що засапалася.

— Він торкнувся дівчини на драконі. Пальцем зі Скіллом.

Кажучи це, я глянув на статую. На мій жах, у дівчини на плечі зостався виразний срібний відбиток пальця. Обведений багряною лінією, він яскраво вирізнявся на бронзовому тілі. Кеттл глянула туди ж, і я почув її зойк. Обернулася до мене і здійняла вузлувату долоню, наче хотіла мене вдарити. Тоді стисла її у викривлений тремтячий кулак, вперла руку в бік.

— Чи ж не досить, що вона назавжди там ув’язнена, що мучиться сама, відрізана від усього, що колись любила? Ще й ви двоє прийшли завдати їй болю! Як можна бути такими жорстокими?

— Ми не хотіли її кривдити. Ми не знали…

— Невігластво — звичне виправдання людської жорстокості, — гримнула Кеттл.

Тут і я спалахнув не згірше від неї.

— Не докоряйте мені моїм невіглаством, жінко! Та ж єдине, що ви робите, — це відмовляєтеся допомогти мені його позбутись. Натякаєте, перестерігаєте, кидаєте зловісні слова, проте відмовляєтеся сказати хоч щось, що могло б нам допомогти. А коли ми помиляємося, лаєте нас, кажучи, що нам слід було знати краще. Як? Як нам знати краще, якщо та, хто знає, не хоче поділитися з нами своїм знанням?

Блазень у моїх руках слабко заворушився. Вовк кружляв мені довкола ніг. Зараз повернувся, скавулячи, понюхав опущену руку Блазня.

Обережно! Не дозволь, щоб його пальці тебе торкнулися!

Що його вкусило?

Я не знаю.

— Я нічого не знаю, — гірко сказав я вголос. — Блукаю в темряві, ранячи при цьому всіх, хто мені небайдужий.

— Я не смію втручатися! — вигукнула Кеттл. — Що, коли якесь моє слово спрямує тебе не туди, куди слід? А як же всі пророцтва? Ти мусиш знайти власний шлях, Каталізаторе!

Блазень розплющив очі й безтямно на мене глянув. Тоді знову їх заплющив, сперся головою мені об плече. Обважнів, а я мусив знайти, що з ним не так. Сильніше обхопив його руками. Тут побачив Старлінг, вона підходила до Кеттл з оберемком мокрого прання. Я відвернувся і віді­йшов від них обох. Ідучи до табору з Блазнем, кинув через плече:

— А може, саме тому ви тут. Може, вас покликано, щоб ви зіграли свою роль. Може, щоб просвітили наше невігластво, і ми змогли б виконати ті ваші кляті пророцтва. І, може, своїм мовчанням ви лишень усе занапащаєте. Але, — я зупинився, дико кидаючи слова через плече, — гадаю, що ви мовчите з власних причин. Бо вам соромно!

На її лиці з’явився нажаханий вираз. Я відвернувся. Відчував, що сам покрив себе соромом, так гнівно заговоривши до старої. Та це дало мені силу для нової життєвої мети. Зненацька я вирішив, що змушу всіх поводитися