Мандри убивці - Робін Хобб

Я відчув, що думки мого короля вагаються. Рішуче виступив уперед.

— Мілорде, що ви хочете? Що я маю спробувати?

— Не хочу, щоб ти спробував. Хочу, щоб ти це зробив. От. Так часто казав мені Чейд. Чейд. Більша його частина вже у драконі, але цей клаптик я залишив собі. Слід би віддати і його.

Кеттл підступила до нього ближче.

— Мілорде, допоможіть мені вивільнити мій Скілл. А я допоможу вам наповнити дракона.

Було щось дивне в манері, з якою вона промовила ці слова. Сказала їх уголос, перед нами всіма, але я відчував, що лише Веріті насправді розуміє їхнє значення. Врешті-решт, він дуже неохоче кивнув головою.

— Не бачу іншого виходу, — промовив сам собі. — Жодного іншого виходу.

— Як я маю це зробити, навіть не знаючи, що воно? — забідкався я. — Мій королю, — додав, побачивши скрушний погляд Кеттрікен.

— Тобі відомо стільки ж, скільки й нам, — тихо дорікнув мені Веріті. — Зі свідомості Кестрел випалено Скілл. Її власною групою, щоб приректи її на ізоляцію до кінця життя. Ти мусиш використати свій Скілл, як лишень умієш, щоб спробувати пробитися крізь шрами.

— Гадки не маю, як за це взятися, — почав було я. Та тут Кеттл обернулася і глянула на мене. В її старечих очах було благання. Втрата й самотність. І голод Скіллу, який зріс настільки, що пожирав її зсередини. «Двісті двадцять три роки», — подумав я. Довгі роки вигнання з батьківщини. Неможливий час ув’язнення у власному тілі. — Проте спробую, — виправився я.

Простяг до неї руку.

Кеттл завагалася, тоді вклала свою долоню в мою. Ми стояли, стиснувши руки й дивлячись одне на одного. Я потягся до неї Скіллом, але не почув відповіді. Глянув на неї і спробував умовити себе, що я її знаю, що мені мусить бути легко дістатися Кеттл. Упорядкував думки і згадав усе, що знав про цю дратівливу стару. Подумав про її терплячу витривалість, гострий язик і вмілі руки. Згадав, як вона навчала мене грі Скіллу і як часто ми в неї грали, схиливши голови над полотниною. «Кеттл, — суворо сказав собі. — Тягнися до Кеттл». Але я нічого Скіллом не знайшов.

Не знав, скільки часу минуло. Знав лише, що дуже хочу пити.

— Мені потрібна чашка чаю, — мовив я і випустив її руку.

Кеттл кивнула головою, добре приховуючи своє розчарування. Лише відпустивши її руку, я усвідомив, що сонце перейшло вже над вершинами гір. Знову почув шкрябання меча Веріті. Кеттрікен далі сиділа, мовчки дивлячись на нього. Я не знав, куди поділися всі решта. Ми разом із Кеттл відійшли від дракона і спустилися до місця, де ще жевріло наше вогнище. Я наламав хмизу й підкинув у нього, а вона тим часом наповнила казанок. Доки він грівся, ми майже не розмовляли. У нас ще були трави, назбирані Старлінг для чаю. Вони вже зів’яли, та ми їх заварили, а тоді сиділи разом і пили чай. І все це під звуки шкрябання меча Веріті об камінь, чимось схожі на дзижчання комах. Я придивлявся до старої жінки поруч зі мною.

Моє Віт-чуття розповідало мені про сильне і жваве життя у ній. Я відчував долоню старої у своїй власній, м’яку плоть опухлих і покручених пальців, усюди, крім тих місць, де від тяжкої праці поробилися мозолі. Бачив зморшки на її обличчі — довкола очей і в куточках губ. «Я старе, — казало мені її тіло. — Старе». Але моє Віт-чуття підказувало мені: в ньому приховується жінка мого віку, юна й неприборкана, повна жадоби до любові, пригод і всього, що може запропонувати життя. Повна жадоби, та піймана в пастку. Я хотів побачити не Кеттл, а Кестрел. Ким вона була, доки її не поховано живцем? Я зазирнув їй в очі.

— Кестрел? — спитав я зненацька.

— Я була нею, — тихо відповіла вона зі ще свіжою жалó­бою. — Проте її більше немає, уже багато літ.

Промовивши це ім’я, я майже намацав її. Чув, що тримаю ключ, але не знав, де замок. На краю мого Віту хтось злегка мене підштовхнув. Я здійняв очі, роздратований, що мене перебили. Це були Нічноокий та Блазень. Блазня, здавалося, терзала мука, я дуже його жалів. Але годі було обрати гірший момент, щоб прийти і порозмовляти зі мною. Думаю, він це знав.

— Я намагався триматися осторонь, — тихо сказав він. — Старлінг розказала мені, що ти робиш. Переповіла все, що було сказано без мене. Знаю, що мушу почекати, бо те, що ти робиш, — життєво важливе. Але… я не можу. — Зненацька виявилося, що це йому складно подивитися мені в очі. — Я тебе зрадив, — тихо прошепотів Блазень. — Я зрадник.

Ми були поєднані, тож я знав глибину його почуттів. Спробував дістатися до нього, передати йому те, що відчував сам. Його використали проти мене, так, але всупереч його волі. Та я не міг до нього дотягтися. Блазневі сором, почуття провини та докори сумління постали між нами і не давали йому прийняти моє прощення. Перекрили для нього й можливість самому простити себе.

— Блазню! — раптом вигукнув я. Усміхнувся йому. Він, здається, жахнувся, що я взагалі міг усміхатися, тим паче йому. — Ні, все гаразд. Ти дав мені відповідь. Ти сам є відповіддю. — Я глибоко вдихнув та спробував ретельно все обміркувати. «Рухайся повільно, обережно, — перестеріг я сам себе, а тоді подумав: — Ні. Зараз. Ця мить — єдина, коли можна таке зробити». Я оголив ліве зап’ястя. Простяг до нього руку, долонею вгору. — Торкнися мене, — наказав йому. — Торкнися Скіллом на своїх пальцях і глянь, чи вважаю я тебе зрадником.

— Ні! — вражено скрикнула Кеттл, але Блазень уже тягся до мене, мов сновида.

Він узяв мою долоню своєю правицею. Тоді трьома пальцями з посрібленими пучками торкнувся мого зап’ястя. Відчувши холодний жар його пальців на своєму зап’ясті, я потягся назовні та вхопив долоню Кеттл.

— КЕСТРЕЛ! — уголос вигукнув я.

Відчув у ній рух, утяг її до нас.

Я був Блазнем, а Блазень був мною. Він був Каталізатором, я теж. Ми були двома половинками цілості, розділеними й нарешті з’єднаними. Якусь мить я пізнавав його у повноті, довершеній та магічній, а тоді він відділився від мене, сміючись, бульбашка у мене всередині, окрема та непізнавана, проте з’єднана зі мною. «Ти мене любиш! — Я не міг повірити. То досі він сумнівався в цьому. — Раніше це були тільки слова. Я завжди боявся, що вони породжені жалістю. Та ти справді мій друг. Це знання. Це те, що ти до мене відчуваєш. То це Скілл». — Якийсь час він насолоджувався простим розпізнаванням.

Зненацька до нас приєднався ще хтось.

Ах, менший братчику, ти нарешті відшукав свої вуха! Моя здобич — назавжди твоя здобич, і ми зграя навіки!

Блазень відступив під дружелюбним вовчим натиском. Я подумав, чи не розірве він коло. Але той раптом повернувся назад, до середини.

Це? Це Нічноокий? Могутній воїн, велике серце?

Як описати цю мить? Я так давно і так повно знав Нічноокого, що мене вразило, наскільки мало розумів його Блазень.

Волохатим? Таким ти мене бачив? Волохатим і заслиненим?

Даруй мені. — Це від Блазня, цілком щиро. — Для мене честь