Мандри убивці - Робін Хобб

— Моллі! Як я казав!

Та була вже біля вікна. Стискала Неттл, що залементувала зі страху. Вистрибнула на стільця, ривком розчахнула віконниці, перекинула ногу через вікно. Барріч був зайнятий рудобородим, коли ззаду до нього підбігла жінка і встромила ножа йому в спину, знизу. Барріч хрипко скрикнув і гарячково відбив удар довгого меча. Моллі вже перекинула й другу ногу і саме вистрибувала назовні, як товстун метнувся через кімнату й вихопив Неттл їй із рук. Я почув, як Моллі шалено кричить від жаху.

Тоді вона зникла в темряві.

Невіра. Я відчував Баррічеву невіру майже так само виразно, як і власну. Жінка витягла ножа йому зі спини, замахнулася, щоб ударити знову. Злість допомогла йому відігнати біль, він обернувся, провів вістрям меча їй по грудях, повернувся до рудобородого. Та той уже відступив. Його меч далі був напоготові, але він стояв нерухомо. Заговорив товстун:

— Дитина в нас. Кидай меча, або вона помре тут і зараз. — Стрільнув очима на жінку, що стискала пальцями рану на грудях. — За нею. Негайно!

Вона зиркнула на нього, але пішла без нарікань. Барріч навіть не дивився, як та виходить. Не зводив очей із дитини, яка голосно плакала в руках товстуна. Кінчик його меча поволі опустився на підлогу. Рудобородий вищирився.

— Чому? — спитав Барріч, наче ні про що не здогадувався. — Що ми такого зробили, щоб на нас нападати й погрожувати вбити мою дочку?

Товстун глянув на почервоніле личко дитини, яка заходилася плачем у нього в руках.

— Вона не твоя, — сказав глузливо. — Це виплодок бастарда-віттера. Маємо в цьому цілковиту певність.

Високо підняв Неттл, ніби хотів жбурнути її на підлогу. Пильно дивився на Барріча. Той скрикнув, — наполовину люто, наполовину благально. Випустив меча. Поранений чоловік біля дверей застогнав і спробував сісти.

— Вона лише маля, — хрипло мовив Барріч. Я відчував тепло крові, що пливла йому по спині та стегнах, наче це була моя власна кров. — Відпустіть нас. Ви помиляєтеся. Кажу вам, вона моєї крові і нічим не загрожує вашому королю. Прошу. Я маю золото. Віддам його вам. Але відпустіть нас.

Барріч, що за звичайних часів плюнув би і став на смертний бій, випустив меча і благав пощади заради моєї дитини. Рудобородий зареготав, та Барріч навіть не повернувся в його бік. Далі регочучи, чоловік підійшов до стола і знічев’я запалив свічки у світильнику. Потім підняв його, оглянув потрощену кімнату. Барріч не міг відвести очей від Неттл.

— Вона моя, — тихо і майже розпачливо промовив він.

— Годі брехати, — зневажливо кинув товстун. — Це дитина бастарда-віттера. Така ж сплюгавлена, як він.

— Все правда. Така вона й є.

Всі погляди звернулися до дверей. Там стояла Моллі, бліда, задихана. Її права рука почервоніла від крові. Притисла до грудей великий дерев’яний ящик. З нього долинало зловісне дзижчання.

— Сука, яку послали за мною, мертва, — хрипко промовила Моллі. — Як будете й ви зараз, якщо не кинете зброї і не звільните моєї дитини та мужчину.

Товстун недовірливо вищирився. Рудобородий здійняв меча.

Її голос лише ледь здригнувся, коли вона додала:

— Дитина, звичайно, віттерка. Я теж. Мої бджоли нам не зашкодять. Та тільки скривдите когось із нас, як вони здіймуться і летітимуть за вами, не давши вам жодного шансу. Помрете від мільйона пекучих жал. Гадаєте, ваші мечі врятують вас від моїх бджілок і нашого з ними Віту?

Переводила погляд з обличчя на обличчя. Її очі блищали від грізного гніву, вона притискала до себе важкий дерев’яний вулик. Одна бджола вибралася назовні, з сердитим дзижчанням облетіла кімнату. Рудобородий не зводив з неї очей, хоча й спромігся гукнути:

— Я в це не вірю!

Барріч міряв очима відстань до свого меча, а Моллі тим часом тихо, майже сором’язливо спитала:

— Ні? — Дивно посміхнулася, ставлячи вулик на долівку. Зазирнула рудобородому в очі, підняла віко вулика. Опустила руку всередину — товстунові аж дух забило, — а коли витягла, та була немов у рукавичці, так її обліпили бджоли. Моллі закрила віко, випросталася. Глянула на бджіл, що покривали їй руку, тихо сказала: — Той із рудою бородою, маленькі. — Тоді простягла руку, наче складала дарунок.

На мить усе завмерло, потім бджоли злетіли, і всі безпомильно відшукали рудобородого. Він сахнувся від першої бджоли, але тут повз нього з дзижчанням пролетіли інші, а тоді закружляли довкола.

— Відклич їх — або вб’ємо дитину! — вигукнув він зненацька. Даремно намагався відігнати бджіл, махаючи світильником, який досі тримав у руках.

Моллі натомість різко схилилася, вхопила вулик і підняла його якомога вище.

— Однаково її вб’єте! — крикнула вона, її голос зламався на цих словах. Труснула вуликом, а дзижчання потривожених бджіл переросло в гучне гудіння. — Маленькі, вони вб’ють моє дитя! Коли я вас відпущу, відомстіть за нас!

Випроставши руки, підняла вулик ще вище, збираючись жбурнути його на підлогу. Поранений чоловік біля її ніг голосно зойкнув.

— Стій! — вереснув товстун. — Ми віддамо тобі дитину!

Моллі завмерла. Всі розуміли, що довго вона вулик не втримає. Наказала їм, — напруженим голосом, але спокійно:

— Віддай дитину моєму мужчині. І нехай вони обоє до мене підійдуть. А то всі ви помрете, певною і страшною смертю.

Товстун сумнівно глянув на рудобородого. Зі світильником в одній руці та мечем у другій, рудобородий відступив від столу, та бджоли далі кружляли й дзижчали довкола нього. Махав руками, але це тільки сильніше їх дратувало.

— Король Регал уб’є нас, коли ми провалимось!

— То помріть від моїх бджіл, — порадила Моллі. — Їх тут сотні, — тихо додала вона. Майже спокусливим тоном описала: — Залізуть вам під сорочки і штани. Вчепляться у волосся й жалитимуть. Заповзуть у вуха й ніс і жалитимуть, жалитимуть. А коли закричите, наб’ються в рот, десятки щетинистих тіл, дзижчатимуть і кусатимуть язика, доки він перестане поміщатися в роті. Помрете, давлячись ними!

Здається, ця картина справила вирішальний вплив. Товстун перетнув кімнату, підійшов до Барріча, ввіпхнув йому до рук немовля, що й досі кричало. Рудобородий гнівно зиркнув, але нічого не сказав. Барріч узяв Неттл, але не забув також схилитися і підняти меча. Моллі глянула на рудобородого.

— Ти. Стань коло нього. Баррічу. Винеси Неттл надвір. Забери її туди, де ми вчора збирали м’яту. Якщо змусять мене діяти, не хочу, щоб вона це бачила. А то ще злякається бджіл, своїх вірних слуг.

Барріч послухався. З усіх речей, які я бачив тієї ночі, ця була найнеймовірнішою. Коли він вийшов, Моллі повільно відступила до дверей.

— Не йдіть за нами, — застерегла вона непроханих гостей. — Мої Віт-бджілки стерегтимуть одразу ж за дверима.

Востаннє труснула вуликом. Гудіння наросло, кілька чергових бджіл із сердитим дзижчанням вилетіло до кімнати. Товстун завмер на місці, а рудобородий здійняв меча, ніби це могло його захистити. Чоловік на підлозі уривчасто скрикнув і відповз, коли вона, задкуючи, вийшла. Зачинила за собою двері, сперла об них